Читати книгу - "Ходіння по муках"

Вирішальна хвилина настала. Артилерія білих перенесла вогонь на качалінські резерви і там підняла суцільний вал землі. З того берега линула злива свинцю. Не лягаючи, набігали останні цепи добровольців. Зразу кулеметний вогонь припинився, і сотні людей кинулись у Манич з такою люттю, що закипіла вода; потрясаючи гвинтівками, йшли по груди, по шию, пливли, шарпались, вражені кулями, борсались, тонули, — по тілах їх лізли нові й нові… Завширшки річка була тут всього сажнів з тридцять… Ніяким кулеметним вогнем не можна вже було спинити знавіснілих людей, що горлали без тями… Але даремно генерал-майор Теплов, стоячи на тім березі в очеретах, махаючи шаблею і вигукуючи: «Вперед, вперед!», сподівався, що такий страхітливий порив атаки примусить червоних у паніці відхлинути й побігти.

Качалінці весь день ждали цієї хвилини, і ті, у кдго тоскно спинялося серце, пережили млість, заклякли в злісному напруженні. Коли атака почалась, командири й комунари, вчепившись чи за сорочку, чи за штани, вдержували червоноармійців: «Стріляй, стріляй…» Жахлива лайка котилась по окопах. Немало тут було таких, хто хлопчиком або вже й дорослим зимою на льоду, на мосту або серед вулиці, — тісно підтягнувши пояса, надівши шкіряні рукавиці, — ішов стіна на стіну, кінець на кінець, В крові була стара, молодецька охота кулачних боїв: «Ах, гади, ах, гади!» І злість гартувала серце… «Пусти, так твою так!!!» З диким вигуком, наставивши штик, першим кинувся з окопу Латугін… За ним з похилого берега назустріч атакуючим ринули червоноармійці: «Ура, ура, ура!..» І у відповідь гади: «Ура, ура, ура!..» Штиковий удар качалінців був нестримний, шалений. Збили тих, хто вже добрався до берега, кинулись у воду, билися вже на середині річки, б’ючи прикладами, кидаючи гранати, зчіплюючись врукопашну… Де ж було офіцерам, хоч і бойовим, але делікатним тілом панським синкам, витримати проти насадистих сільських парубків, що вистрибували з води, кидались на плечі, проти донбаських шахтарів, волзьких портових вантажників, лісогонів… Над схвильованим Маничем, що почервонів від крові, чулися зойки, брязкіт зброї, гуркіт вибухаючих гранат. Білих ломили, тиснули, і вони вже стали вилазити на той берег. Генерал-майор Теплов кинув нові підкріплення. Тоді комісар Іван Гора взяв у прапороносця полковий прапор, — вишневого шовку з золотою зіркою, пробитий кулями в минулих боях, — високо підняв його і, оточений комунарами, побіг на важких ногах до Маничу.

Вище по річці, там, де почала спадати вода і на заплаві вийшли з-під води зарості очерету, Телєгін ще до початку атаки розташував резерв під командою Сапожкова. Коли Іван Гора взяв прапор, Телєгін залишив командний пункт, скочив на коня і поскакав на заплаву. Він заїхав в очерет і закричав до червоноармійців, які півдня лежали в болоті, як кабани:

— Товариші, противник утікає, не давай йому опам’ятатися!

Півтораста бійців, несучи на руках важкі кулемети, залишаючи чоботи в грузькому мулі, — де поповзом,' де пливучи, — переправились під прикриттям очерету на той бік, вийшли у фланг кутеповцям і вдарили по них. Кінець бою був вирішений. Білі відхлинули від Маничу, і під перехресним вогнем почали відступати, й побігли. Далеко з правого їх флангу, розкинувшись по степу рідкою лавою і загинаючи навперейми їм, мчали кавалеристи ескадрону, який підоспів на допомогу качалінцям з сусідньої дільниці.

Рештки бригади Теплова виходили з оточення. Лише окремі відсталі купки білих падали під штиками червоноармійців. Далі переслідувати було небезпечно. Телєгін наказав Сапожкову вирівняти фронт і окопуватися і поскакав туди, де за півверсти плив по степу полковий прапор. Він давно стежив за ним: як прапор переправлявся через річку, рушив уперед, спинився, і раптом поник, і знову піднявся, і, колихаючись, рушив уперед…

Імлисті хмари закрили сонце на заході, степ швидко темнів. Блиснули на обрії кутеповські гармати, тиркнули снаряди, летячи чортзна-куди, і все затихло, — ніч прикрила поле кривавого бою.

Поки можна було ще бачити, Телєгін ходив, розшукуючи комісара Івана Гору. Червоноармійці, яких він зустрічав, говорили про нього різне. Всі бачили, як він з прапором перейшов Манич. Але прапор потім ніс уже комрот Мошкін. Проте й Мошкіна поранило. Наприкінці бою прапор опинився в руках одного здорового чолов’яги. До Івана Ілліча підійшли Латугін і Гагін. Тільки вони й залишились живими з гарматної обслуги, коли снарядами вщент розбило їх гармату, що відслужила свою вірну службу.

Латугін сказав, насилу розціплюючи зуби:

— Іване Іллічу, от страхіття було, згадати моторошно.

— До хлопців і зараз небезпечно підійти до деяких, — так само тихо сказав завжди мовчазний Гагін. — Дихають отак, ребрами, так і дивись, штиком пирне…

— Іване Іллічу, ви Івана Степановича, мабуть, шукаєте?

— Так, так, ти його бачив?

— Ходімо.

Вони пішли до річки, обходячи трупи. З темряви дене-де чувся стогін, бурмотіння. Перегукувались санітари, відшукавши пораненого. Іван Ілліч почув, як шепотів, захлинаючись, Кузьма Кузьмич. Латугін, що йшов попереду, раптом зупинився і присів.

Іван Гора лежав ниць, великий і довгий, — як уразила його куля в серце, так і впав він, розкинувши руки, нач§ обхоплюючи всю землю, не бажаючи і мертвий віддати її ворогові.

Старі качалінці, ті, хто знав Івана Гору ще червоноармійцем, а потім ротним командиром, зібралися вночі в полі й вирішили поховати комісара на видному й пам’ятному місці, на високій могилі на березі Маничу.

Могил було тут розкидано чимало, а ця одна височіла, як горб. Може, в стародавні часи її насипали для ханської юрти, щоб з висоти далеко було видно незліченні табуни на степу. Може, в ще давніші часи під нею скіфи поховали свого вождя разом з конем і любимою жінкою, і зверху уклали рядами зрізані лозини, і поставили — вістрям до неба — величезний бронзовий меч, який вони визнавали за божество родючості і щастя.

Комісара Івана Гору на піднятих руках перенесли через річку, поклали зверху могили на весняну траву, причесали йому волосся і накрили його витягнуте тіло полковим прапором.

Ніч була тиха і ясна від місячного світла. В ногах комісара став з голою шаблею Іван Ілліч, в головах — комісар першої роти Бабушкін —