Читати книгу - "Українське письменство"

«Село потерпає». ЛНВ. 1922, II (червень).

«Село вигибає». ЛНВ. 1922, II (червень).

«Перші стріли». ЛВН. 1922, І (травень).

«Бодай їм путь пропала!» ЛНВ. 1923, І.

«Парасочка». ЛНВ. 1922, V (вересень).

«За мачуху молоденьку». ЛНВ. 1923, V.

«Зарікайся мід-горівку пити». Календар «Громада» на р. 1924, Льв. 1923 р.

«Козак». Альманах «На вигнанні». Льв., 1925.

«Колядникам науки». «Vivat Academia». На спомин балу укр. студентів у Німеччині. Берлін, 1922.

«Поменник». Нова Україна, 1923, XI.

«Багівецьке чудо». ЛНВ. 1923, VII.

«Поганин Фільчюк». ЛНВ. 1923, XII.

«Ягничка». ЛНВ. 1924, III–IV.

М. С. Грушевський. Новини нашої літератури. (Йван Семанюк), ЛНВ. 1902. IX. — С. 128—134.

Гн. Хоткевич. «Камні отметаємиє» (М. Філянський, Арт. Хомик, Черемшина). Українська хата, 1909. — С. 523—538.

А. Крушельницький. Йван Семанюк (В книзі: Українська новела. І. Коломия, 1910. — С. XI—XVII).

1925

Становище Франка в наших літературних смаках та оцінках все ще не з’ясоване повно і всебічно. Що автора «Каменярів» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого з представників пошевченківської творчості, що його місце в історії українського письменства поруч Шевченка і Лесі Українки — в цьому не сумнівається ніхто. Навіть новітні поети, яким раз у раз закидають неповагу до батьків і традицій, — і ті ладні бувають визнати за Франком певну дозу величності, хоч і обставляють своє признання низкою застережень. Різноголосиця починається, коли критики і просто «читачі з голосом» (кращого виразу не знайду) пробують визначити, чим цінна для нас Франкова творчість. В цьому, розуміється, нема нічого дивного, — шкода тільки, що ця різноголосиця не веде до спеціальних студій! Франко як поет розкривається перед кількома поколіннями, не втрачаючи своєї актуальності, і кожна ґенерація сприймає його по-своєму.

Для покоління, голосом якого є критичні статті акад. С. О. Єфремова, з Франка перш за все «співець боротьби і контрастів». Центральне значення в цьому — «єфремовському» — сприйнятті Франка мають такі повісті, як «Борислав сміється», трохи риторичний «Захар Беркут», «Перехресні стежки», — всі ті твори, де вірний учень Золя, наш автор спускається на самий спід сучасного йому громадянства, подаючи образи хижацької експлуатації та різкого контрасту гнобителів і пригноблених. Порушена гармонія селянського життя; свіжі, запашні поля, що поступилися місцем глибоким штольням та «горбам сірої ілястої глини» — на поверхні; обмащені, «заталапані» Івани-ріпники, Яці Залепуги і пожадливі на гріш, зачерствілі в гонитві за ним Германи Ґольдкремери, — от що дає ключ до зрозуміння Франка. Відповідно до цього в поетові, що сам себе інколи узивав «романтиком», С. Єфремов, як перед ним Драгоманов[115], особливо цінить елементи «натуралістичного» трактування життя, а з усіх збірників поезій чи не найбільшу увагу віддав першому — «З вершин і низин». Громадянський запал, що диктує авторові «Каменярів», «Христа і хреста», «Беркута», «Тюремні сонети»; реалістичні «Галицькі образки», жахливі малюнки поеми «До Бразилії», нарешті, тонко стилізована інколи дидактика «Мого Ізмарагду» (афоризми, леґенди, притчі) краще надаються до витлумачення в публіцистичній манері Єфремова, ніж «надзвичайно сильні і гарні поезії, мукам неподіленого кохання присвячені» — «Зів’яле листя» та «Із днів журби». Правда, С. О. Єфремов прекрасно вказує, яке місце в поезії Франка займає «боротьба», боротьба внутрішня, боротьба людини з самим собою, з власною натурою; він признає, що ці моменти Франко ставить часом «на переді», «на покуті» в своїх творах[116], — але, на його думку, стихія героїчного у Франкові побиває ноту жалощів і внутрішнього роздвоєння — і тому нема рації внутрішню історію Франка-поета драматизувати, як боротьбу двох, майже однакової сили, половин його душі. Навіть в скорбних своїх думах він недалеко одходить від героїчного шляху своїх «Вершин і низин»; виявляти свої особисті почуття він соромиться, а виявляючи їх, шукає виправдання в міркуваннях, що такі твори «можуть добру службу справити громаді,