Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Та, що з тобою?! – прогарчала, підхопивши його під руку, щоб ривком підняти та відвести в найближчу глуху арку.

Там, навіть вдалі від світла, він все ще продовжив закривати обличчя рукою і важко дихати. Щось не так, і не тільки в його поведінці. Він дуже охайний, а зараз весь його одяг здається пошарпаним  і висить на ньому, наче він дуже схуд. Ні, він не втратив своєї кремезності, та вона здобула якоїсь хворобливої скривленості, так що він міг стояти рівно, тільки коли тримав в міцних обіймах мене.

— Може мені комусь подзвонити, Марго, чи хлопцям? – запропонувала, намагаючись скинути його руку, що міцно трималась за моє плече.

Удає наче я остання соломинка, що тримає його на плаву, а насправді тільки чекає шансу затягнути мене на дно. Замість відповіді він замахав головою, відкинувся спиною на стіну і нарешті відпустив мене. Закрив очі, глибоко вдихнув і через довгу мить видихнув, наче медитуючи. Він повторював  цю не хитру дихальну практику доки не перестало здаватись, що у нього сердечний приступ. 

— Мені не було весело, — сказав він вивівши мене з рівноваги.

 На ту мить я уже перестала думати про минуле, зосередившись на його дивному стані. Може він чимось хворіє? А перевертні взагалі хворіють на прості болячки, такими як грип? Декілька років тому от епідемія свиного грипу була. Може це в ньому він так мутував?

— В той момент це здавалось таким жорстоким, але правильним рішенням, — продовжив він, наче полосуючи мене по серцю словами.

Кай перестав ховати лице, а саме очі. Ті самі, звичайні, безликі, що зводили мене з розуму, й зараз продовжують. Кольору штормового моря, в яке так хочеться пірнути, навіть якщо знаєш – звідти не випливеш.

— Правильним?! – перепитала, не вірячи власним вухам.

— Щоб це все закінчити, поки не стало надто пізно, — він розвів руками, наче це повинно пояснити що він має на увазі під словом «це».

Так те, що між нами відбувалось у нього вистачає сил обізвати тільки «цим»?! Це така форма заперечення, чи просто ще один спосіб мене принизити? Та скільки можна?!

— Пізно? Серйозно?! Що ти у біса несеш?! – прикрикнула на нього, штовхнувши в плече, та він схопив мою руку, потягнув її на себе, ловлячи мене в такі водночас теплі й холодні обійми. Забилась, намагаючись вирватись з них, та ще більше застрягла. Голову притулили до широких грудей, де все ще, як скажене, тарахкотить серце. Та я уже йому не вірю.

— Ти ж і сама розумієш наскільки це неправильно, — промовляє пошепки, від чого мурашки по всьому тілу й ноги стають ватними. —  З цього б все одно нічого хорошого не вийшло – ми обоє це знаємо.

До мене не одразу доходить сенс його слів. Мабуть, тому, що раніше він не розмовляв зі мною настільки серйозно. Що змінилось? В чому справа? Явно не в мені. В його словах є сенс, та чи важливо це було в той момент?! Чи важливо це зараз?

— По-твоєму лиш це давало тобі дозвіл поводитися, як ти виразився, «жорстоко, але правильно»?» Так?! – від злості почала його бити, та мої слабі удари не мали жодного сенсу.

— Ні, — попробував відказати, та мене уже було не зупинити.

— Відпусти мене! – викрикнула так, що мимовільні свідки нашої сварки – прохожі, навіть спитали чи все в нас добре.

Тільки після цього він неохоче відпустив мене, а я одразу відійшла на декілька кроків  назад, підпираючи уже іншу стіну арки. Він не намагався підійти, відмахнувся від «турботливих» прохожих і втупився в мене поглядом, від якого скрутило все нутро.

— Мені не варто було чинити з тобою так, говорити тобі ті гидкі слова, — його аж перекривило від огиди, настільки сильної, що я заплуталась, що саме стало її причиною. – Якби я знав…

Стоп! Це розкаяння, воно ж звідкись взялось. Як і огида, вона була надто справжньою.

— «Якби я знав», що? – спитала, коли він не закінчив свою фразу.

Він відвів погляд, і його дивний стан явно не був тому причиною. Різко вдихнув, а потім повільно видихнув, наче знову борючись з припадком. Та що з ним, у біса, коїться?! Чому в мене таке відчуття, що він жаліє мене? Але я не розумію чому. Він ніколи мене не жалів, хоч і постійно називав жалюгідною. Все це працювало на те, що я відчувала себе йому рівною, навіть попри всі наші чвари і його показну грубість. Але зараз все помінялось і цьому може бути тільки одна причина: він знає, Руслана розказала йому про покидька з випускного. Ця думка заставила мене вдавитись в стіну і сховати погляд, щоб перестати бачити його таку огидну жалість. Язик не повертається уточнити, що він там дізнався, й так підтвердити свої побоювання. Але цього і не потрібно, сам факт, що сам самозакоханий альфа-козел просить вибачення говорить сам за себе. О, так, чого б йому інакше перед мною просити вибачення?! Наче в нього до мене є хоч якісь почуття, окрім триклятого зв'язування?! Що є між нами, окрім цього огидного зв'язування? Нічого.

— Не варто було, — погодилась, уникаючи його погляду і посміхаючись від думки, щоб волала стерти цю нашу розмову з пам'яті. – Але ти сказав, зробив, принизив… А потім поводився зі мною, наче я якесь пусте місце. Знову. Ніщо не може виправдати тебе, Кай. Ти всього лиш покидьок. Ще один покидьок, якого я зустріла на своєму шляху.

— Дар, — він робить декілька нетвердих кроків до мене, та зупиняється, зустрівшись зі мною поглядом.