Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

А Рудий уже зник у кроні дерева. І з того часу ніхто його більше не бачив.

Тіріан стояв, опустивши голову; рука його лягла на держак меча. Як і всі, він був приголомшений раптовими перетвореннями цієї ночі. То йому здавалося, що найкраще — вихопити меча і стати до бою, то — навпаки — почекати і подивитися, як далі буде. І справді, події розвивалися стрімко.

— Мій батьку! — раптом пролунав дзвінкий голос звідкись зліва. Тіріан відразу здогадався, що голос цей належить остраханцю, бо в армії тіскрока було заведено, щоб рядові солдати зверталися до начальників зі словами «мій повелителю», а молодші чини до старших — словами «мій батьку». Джил і Юстас цього не знали, та, поводивши поглядом по натовпу, теж відшукали мовця. Звісно, помітити когось осторонь від вогнища, у відлисках полум’я, завжди легше, ніж намагатися розгледіти його крізь багаття, коли все, що лежить за межами кола вогняного, здається чорним.

Отже, то й справді був остраханський офіцер — він був молодий, високий та стрункий і, за остраханськими мірками, певно, вважався красенем.

— Мій батьку, — звернувся він до капітана, — дозволь увійти мені.

— Що за промови, Емете? — напустився капітан. — Хто кликав тебе радити раду? Хіба личить хлопчакам розтуляти рота, коли старші мовчать?

— Мій батьку, — відповів Емет, — правда каже твоїми вустами: я молодший за тебе. Але правдою є й те, що в моїх жилах, як і у твоїх, тече остраханська кров, і так само, як і ти, я покликаний служити Ташу. А тому…

— Мовчи, парубче, — розгнівався таркаан Рішда. — Допоки я тут командир! Нічого тобі робити у хліві: хлів тільки для нарнійців.

— Чому, мій батьку? — заперечив Емет. — Чи не ти сам казав, що їх Аслан і Таш — суть одне? І якщо у твоїх вустах правда, то там, всередині, я знайду Таша. Як же може бути таке, що мені нема чого робити у хліві? Тисячею смертей готовий я померти, аби узріти Таша.

— Нетямущий дурню, — підвищив голос таркаан Рішда. — Не суди про те, що вище твого розуміння!

Вигляд Емета виражав непохитність.

— Хіба Таш і Аслан не єдино? Чи Круть збрехав нам?

— Єдино-єдино! — замахав лапками Круть.

— Так поклянися ж у цьому, — сказав Емет.

— Як же ви мені набридли, — заскиглив Круть. — Скільки всього на мою бідну голову, а вона й без вас болить! Ну, гаразд, хай так, — клянусь!

— У такому разі, батьку, — повторив Емет, — я рішуче налаштований іти.

— Який дурник! — почав був Рішда, та тут підняли шум гноми.

— Нехай іде! Чому ти його відмовляєш, Смаглолиций? Чому це нарнійцям можна, а твоїм — не можна? Чи там приховано щось таке, що вам протипоказано?

Тіріан і співтовариші змушені були дивилися на таркаана Рішду лише зі спини, тому їм так і не довелося дізнатися, що ж виражало його обличчя, коли він, знизавши плечима, мовив:

— Бути вам свідками, що не я тому виною, коли проллється кров нетямущого юнака. Іди ж, безрозсудний, воля твоя.

Емет, як до цього Рудий, вийшов уперед і опинився на вузькій галявині між палаючим багаттям і темним хлівом. В очах його танцювали вогні, обличчя виявляло гордість, а рука лежала на рукояті ятагана. Що ж, він високо ніс голову, і Джил мало не розплакалася від думки, що на нього може чекати. А єдиноріг прошепотів на вухо королю:

— Гривою Лева присягаюся: особисто мені до серця цей молодий воїн, хай він хоч тричі остраханець! Він заслуговує на значно краще божество, ніж Таш!

— Ох, як хочеться знати, що ж там усередині, — зітхнув Юстас.

Емет відчинив двері і ступив крок у розверстий зів невідомості. Двері він за собою зачинив. Лічені миті — хоча здалося, що набагато довше, — і двері розчахнулися ще раз. Ще мить — і по галявині покотилося тіло в остраханських обладунках; кілька разів перекинувшись, воно лишилося лежати на спині, а двері зачинилися. Капітан кинувся до тіла, нахилився і на мить застиг у подиві. Та одразу ж опанував себе й звернувся до юрби:

— Ось і збулася воля нерозумного юнака. Узрів він Таша, віддяка — смерть. І пересторога іншим.

— Так-так, так-так, — зацокали зуби наляканих звірів. А Тіріан і його друзі, лише мимохідь глянувши на заклякле тіло, переглянулися поміж собою. Й було від чого! Вони перебували набагато ближче до полеглого остраханця, ніж вся юрба по той бік багаття, то вони зразу ж помітили те, що приховано від інших, і те, що приховав таркаан Рішда. Перед ними лежав не Емет. Убитий був старшим і кремезнішим, і до того ж мав вели-и-ику бороду.

— Хо-хо-хо! — зареготав Круть. — Хто ще хоче? Хто сміливий? Якщо нема сміливців, то я оберу сам! Раз — два — три, хто опиниться у хліві? Джміль, бджола та джбан — у хлів іде кабан!! Давай, кабане, виходь! Тягніть його сюди, остраханці. Нехай він дізнається, що таке Таш!

Кабан тяжко підійнявся на ноги, та виходити і не подумав.

— Редька й хрін, — хрокнув він, — самі підходьте! Скуштуйте спершу мої ікла.

Хоробрий звір збирався битися за своє життя. Остраханці з кривими ятаганами вже брали його в обхват, а ніхто й кігтем не поворухнув, аби прийти йому на допомогу. Коли Тіріан побачив це, всередині у нього ніби щось перевернулося. Він більш не вагався:

— Мечі з піхов, — звелів він тихо, — і стріли — на тятиву. За мною!

Здивовані нарнійці не встигли й змигнути оком, як на галявині перед хлівом — наче нізвідки — виросло сім тіней. На чотирьох із них у відсвітах полум’я вигравали кольчуги. Над головою однієї з них блиснуло лезо меча, й погляди опинилися прикуті до неї. Це і був король. І над натовпом вознісся його голос.

— Тут стою я, Тіріан, король і повелитель Нарнії. В ім’я Аслана прийшов я сказати вам, що Таш — це злий демон, Круть — великий зрадник, а віроломні остраханці — загарбники і заслуговують на смерть. На мою сторону, істинні нарнійці! Невже вам не бридко жити під чужою п’ятою, трястися від страху і чекати, поки нові хазяї не знищать вас по одному?

Розділ 11

Що було далі

Зі швидкістю блискавки таркаан Рішда відсахнувся від королівського меча. Досвідчений воїн, він зовсім не був страхополохом і міг би поодинці битися відразу з обома — і королем, і гномом,