Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Хроніст кинувся назад, на кухню. Стало чути шалену вовтузню, а тоді кілька речей попадало на підлогу.

Квоут заплющив очі й важко сперся на шинквас.

***

— Чому двері відчинені? — озвався Баст, зайшовши за поріг. — Тут же холод собачий, — він застиг на місці зі враженим облич­чям. — Реші! Що сталося? Що… Я… Що сталося?

— Ах, Басте, — проказав Квоут, — будь ласкавий, зачини двері.

Баст із приголомшеним обличчям помчав до них. Квоут сидів на табуреті біля шинкваса. Лице в нього було опухле й закривавлене. Хроніст стояв поряд із ним і зніяковіло обтирав шинкареві голову вологою ганчіркою.

— Басте, можливо, мені доведеться випросити в тебе кілька швів, — сказав Квоут. — Якщо це не надто тебе обтяжить.

— Реші, — повторив Баст, — що сталося?

— Ми з Деваном трохи посперечалися, — мовив Квоут, кивнувши на писаря, — про правильне вживання умовного способу. Ближче до кінця суперечка стала жаркою.

Хроніст поглянув на Баста, а тоді пополотнів і швидко відступив на кілька кроків.

— Він жартує! — швидко запевнив чоловік, піднявши руки. — Це були солдати!

Квоут зболено реготнув. На зубах у нього була кров.

Баст окинув поглядом безлюдну пивницю.

— Що ви з ними зробили?

— Мало що, Басте, — відповів шинкар. — Вони, напевно, вже за кілька миль звідси.

— Реші, з ними щось було не так? Як зі вчорашнім? — запитав Баст.

— Просто солдати, Басте, — запевнив Квоут. — Просто двоє вояків короля.

Обличчя Баста стало попелясто-блідим.

— Що? — перепитав він. — Реші, чому ви їм це дозволили?

Квоут вражено поглянув на нього. Коротко, гірко реготнув, а тоді зупинився, скривившись і втягнувши повітря крізь зуби.

— Ну, вони здавалися такими чистими й доброчесними хлопчиками… — промовив він глузливим голосом. — І я подумав: чому б не дозволити цим милим хлопакам мене пограбувати, а тоді — зробити з мене котлету?

На Бастовому обличчі яскраво відбився розпач.

— Але ж ви…

Квоут стер кров, яка мало не затекла йому в око, а тоді поглянув на Баста так, ніби той був найдурнішою живою істотою в цілому світі.

— Що? — запитав він. — Що ти хочеш від мене почути?

— Двоє солдатів, Реші?

— Так! — вигукнув Квоут. — Навіть не двоє! Вочевидь, одного харциза з дебелими кулаками досить, щоб забити мене мало не до смерті! — він люто поглянув на Баста й підкинув руки вгору. — Що треба зробити, щоб ти стулив пельку? Хочеш історію? Хочеш почути деталі?

Після цього вибуху Баст відступив на крок. Його обличчя зблідло ще більше, і на ньому відбився панічний жах.

Квоут важко опустив руки.

— Припини очікувати від мене того, на що я не здатен, — проказав він, досі важко дихаючи. Згорбив плечі й потер очі, розмазуючи кров по обличчю. Стомлено повісив голову. — Матінко Божа, чому ти не можеш просто дати мені спокій?

Баст стояв нерухомо, наче переляканий олень, вирячивши очі.

У залі запанувала тиша, щільна й гірка, наче дим у легенях.

Квоут повільно вдихнув. Більше в залі не було жодного руху.

— Вибач, Басте, — сказав він, не підводячи погляду. — Просто мені зараз трішки боляче. Це виявилося сильніше за мене. Дай мені секунду, і я дам цьому раду.

Не змінюючи пози, Квоут заплющив очі й кілька разів повільно, неглибоко вдихнув. Коли ж він поглянув угору, на його обличчі відображався смуток.

— Вибач, Басте, — повторив Квоут. — Я не хотів на тебе ­гиркати.

На щоках Баста знову з’явилося трохи рум’янцю, а його плечі трохи розслабились, і він нервово всміхнувся.

Квоут узяв у Хроніста вологу ганчірку і знову стер кров з ока.

— Басте, вибач, що перебив тебе перед цим. Про що ти хотів мене спитати?

Баст завагався, а тоді сказав:

— Реші, менш як три дні тому ви вбили п’ятьох скрелів, — махнув рукою на двері. — Що таке якийсь харциз порівняно з цим?

— Басте, для скрелів я доволі ретельно обирав час і місце, — відповів Квоут. — І не можна сказати, ніби я вибрався з того неушкодженим.

Хроніст здивовано підвів погляд.

— Ви постраждали? — запитав він. — Не знав. Видно по вас не було…

Один кутик Квоутових вуст піднявся в легкій іронічній усмішці.

— Старі звички вмирають тяжко, — сказав він. — Я справді мушу підтримувати певну репутацію. До того ж ми, герої, дістаємо ушкодження лише за досить драматичних обставин. А якщо ви дізнаєтеся, що Бастові довелося після бою наробити на мені футів із десять швів, історія серйозно зіпсується.

До Баста дійшло, і його лице проясніло, наче від світан­кового сонця.

— Ну звісно! — сказав він із відвертим полегшенням у голосі. — Я забув. Вам досі болить після скрелів. Я знав, що має бути щось таке.

Квоут поглянув на долівку. Все його тіло здавалося обм’яклим і стомленим.

— Басте… — заговорив він.

— Реші, я знав, — енергійно промовив Баст. — Вас просто не міг здолати якийсь харцизяка.

Квоут неглибоко вдихнув, а тоді швидко видихнув.

— Я певен, що в цьому й річ, Басте, — невимушено погодився він. — Гадаю, я міг би здолати їх обох, якби був свіжий.

Обличчя Баста знову стало невпевненим. Він повернувся до Хроніста.

— І як ви могли таке допустити? — запитав він.

— Басте, він у цьому не винен, — неуважно кинув Квоут. — Бійку розпочав я, — він засунув кілька пальців у рота й насторожено помацав усередині. Коли пальці виринули з рота, на них яріла кров. — Гадаю, з цим зубом доведеться попрощатися, — сказав задумливо.

— Та не втратите ви зуба, Реші, — категорично відповів Баст. — Не втратите.

Квоут злегка ворухнув плечима, неначе намагався знизати ними, проте не ворушачи тілом більше, ніж потрібно.

— Басте, у загальній картині це не надто важливо, — він притиснув ганчірку до шкіри голови, а тоді поглянув на неї. — Та й ті шви мені, напевно, не знадобляться, — він випрямився на табуреті. — Повечеряймо й вертаймося до історії, — поглянув на Хроніста, здійнявши брову. — Якщо ви, звісно, досі бажаєте.

Писар отетеріло витріщився на нього.

— Реші, — стурбовано мовив Баст, — ви ж ніякий, — він простягнув руку. — Дозвольте поглянути на ваші очі.

— Басте, струсу мозку в мене нема, — роздратовано сказав Квоут. — У мене чотири зламані ребра, дзвін у вухах і хитається зуб. На голові кілька дрібних ран, які здаються серйознішими, ніж насправді. Ніс закривавлений, але не зламаний, а завтра я перетворюся на величезне плетиво синців.

Квоут знову ледь помітно стенув плечима.

— І все ж мені бувало й гірше. До того ж солдати нагадали мені про те, що я вже майже забув. Либонь, треба подякувати їм за це, — він задумливо тицьнув себе в щелепу й поворушив язиком у роті. — Можливо, не надто тепло.

— Реші, вам потрібно накласти шви, — сказав Баст. — А ще дозвольте мені вдіяти щось із отим зубом.

Квоут зліз із табурета.

— Я просто кілька днів пожую іншим боком.

Баст узяв Квоута за передпліччя. Очі в нього були суворі й темні.

— Сядьте, Реші, — це було геть не схоже на прохання. Його голос звучав тихо й раптово, наче гуркіт далекого грому. —