Читати книгу - "Українське письменство"

В своїй першій статті про Франка М. Євшан писав:

«Поезія для таких людей, як Іван Франко, що ціле своє життя працювали насамперед для громади, для других, це момент виїмковий в житті; це річ для них найбільш коштовна і, можна сказати, люксусова. Хвилі, коли такі громадські діячі… можуть віддатися своїм поетичним настроям, рідкі і вихоплені з рук у життя. Вони ніколи не мають для них часу, звичайно, не ставляться навіть серйозно»[124].

Пишучи уривками, не маючи часу обробляти свої речі, Франко часто не міг надати своїм віршам тої милозвучності, до якої ми звикли тепер. І все-таки серед його поетичних речей, навіть ранніх, можна вказати багато сильних звуком і евфонічно впорядкованих. «Беркутові», правда, бракує ритмічної чіткості та евфонічної викінченості, але навряд чи можна відмовити їх «Каменярам» та «Вічному революціонерові».

Навряд чи можна, не відчуваючи «музики слова», давати такі прекрасні анапести в хореях! Або що можна заперечити з музичного боку таким перлинам лірики, як «Безмежнеє поле в сніжному завою», «Не минай з погордою», «Червона калино, чого в лузі гнешся», як усі ліричні строфи «Лісової ідилії» (хоч до Франка, як поета монументального, можна ставити тут інші, легші, вимоги, аніж до ліриків-мініатюристів). Якась сувора і проста гармонія чується в не прикрашеному зовнішніми ефектами слові поета! Ні, там, де Франко мав змогу обробляти свій вірш або де його вірш фіксував «вершини» емоції, — там він умів бути бездоганним…

Чи не те ж треба сказати і про закидувані йому прозаїзми? Вірно, що він часом писав безобразово, не давав своїй думці художньо дійти; підтримував свої художні замисли публіцистичними підпорами, перемішував слова і вирази різних стилів. Навіть у «Мойсеї» трапляються інколи прикрі дефекти. Як би хотілося, наприклад, щоб старозаповітний пророк не говорив про нетямущих рабів «на гордині котурні», не звертався до Бога:

не розказував давнім гебреям грецького міфу про Оріона, коли б взагалі в його словах було менше словника і невідпорної фрази галицького вічевого красномовця… І проте ці зривання поетичної мови в прозу, елементи голої публіцистики в віршах на громадські теми, або, як каже О. Дорошкевич, ця «перевага риторики над настроєм і думки над мистецьким словом» — в помітній мірі властиві його найменш виробленим речам (поема «Похорон»). Але єсть багато прикладів іншого. Візьмім цикл поезій «На старі теми» (в книзі «Semper tiro») — початок їм дають тексти біблейських пророків, цитати з псалмів, із «Слова о полку Ігоревім». Основу їх становлять рефлексії публіциста. Але невже це все риторика, холодна, не зігріта емоцією? Не кажу про «Глас вопіющого в пустині», — нашу українську версію біблейського образу пророка, — ні про «Крик серед півночі в якімсь глухім околі», з несподівано сильним в кінці: «А кров із руських ран все рине, рине, рине…» Ці поезії сильні все-таки своєю образовою стороною. Беру посланіє «Антошкові П.», галицькому москвофілові, відповідь на його статтю «Тщетная работа сепаратистов»:

Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої tº, перетоплює цю «прозу» на щось, не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії?

І коли взагалі ми хочемо оцінити Франка як поета, — чи не пора нам покинути розкладать його творчість на високого ґатунку ідеї («ставши на висоті шевченківської ідеології»)… і техніку, нібито недотриману й слабу (хоч досі ще ніхто