Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Що ж, перша атака була і справді відбита. Та Юстасу, як виявилося, було не до того, щоб відчувати радість від перемоги. Його надто мучила спрага, а крім цього, неабияк нила рука.

Коли остраханці відходили до свого воєначальника, гноми обсипали їх градом глузувань.

— Дістали на горіхи, смаглолиці? — улюлюкали вони. — Не сподобалось? Чому б вашому великому таркаану самому не скуштувати нарнійських стріл, замість того щоб посилати під них вас? Бідні смаглолиці!

— Гноми, — кричав сам Тіріан, — ставайте на наш бік. У нас махають мечами, а не плескають язиком! Ви добрі воїни і ще можете послужити Нарнії! Повертайтеся під наші знамена!

— Де там! — пирхали у відповідь гноми. — Багато на себе берете! Що вони — що ви! Досить із нас королів! Гноми служать лише гномам!

І знову пролунав гуркіт барабана: цього разу вже не гномового барабанчика, а великого, обтягнутого воловою шкірою остраханського барабана. Важкий стугін його — «бум-бум, бу-бу-бум» — наповнив серця дітей ненавистю з першого ж звуку. Та їхні почуття були б ще сильніше, якби вони знали, що ці звуки означають. Це знав Тіріан. Такі дрібушечки означали, що поблизу є й інші остраханці і тепер таркаан Рішда закликає їх на допомогу. Тіріан і Діамант із розумінням невесело переглянулися. Надія на перемогу в нічній сутичці ледь зажевріла і швидко згасла: з підходом підмоги до ворога можна було вважати, що все скінчилося.

У відчаї Тіріан подивився навколо. Кілька нарнійців стояли пліч-о-пліч з остраханцями — чи то через відступництво, чи то з несвідомого страху перед «Ташланом». Інші так само мовчки сиділи, дивлячись на боротьбу з боку і не бажаючи приймати чиюсь сторону. Хай там як, а тварин на галявині було набагато менше, ніж спочатку, — ймовірно, були й такі, хто бочком-бочком давно вже накивав лапами з поля бою.

— Бум-бум, бу-бу-бум, — рокотав зловісно барабан. Однак тепер до того звуку домішалися й інші.

— Іу! — мовив Діамант.

— Глянь! — мовив Гострозір.

І за мить усі інші зрозуміли, що це були за звуки. Тупотіння копит, гордовитий нахил голови, гриви, що розвіваються на вітрі, широко розкриті від бігу ніздрі — з десяток розумних коней мчали табуном у бік пагорба. Що ж, гризуни і лускунчики свою справу зробили.

Гном на ім’я Поґін, та й діти теж, у захваті роти порозтуляли, аби вітати їх, але вітальний крик так і завмер у горлі. Раптово повітря наповнилося співом луків і свистом стріл. То стріляли гноми — Джил так і застигла з розтуленим ротом у німому крику, не вірячи очам своїм — гноми стріляли в коней. Вони здавна вважалися добрими лучниками. Тепер один кінь за іншим, ніби спіткнувшись на льоту, сторч головами падали на землю. Жодне з цих благородних створінь так і не дісталося до пагорба, де стояв король.

— Віроломні свині! — пронизливо кричав до гномів Юстас, пританцьовуючи на місці в безсилій люті. — Миршаві чудовиська!

— Дозвольте мені, сір, — пригнічено мовив Діамант, — кинутися з ними в бій і нанизати з десяток зрадників на свого рога?

— Кріпись, Діаманте, — відмовив Тіріан. — А ти, серце моє (ці слова вже зверталися до Джил), якщо тобі потрібно поплакати, поплач. Лише відвернися, аби ніхто не бачив твоїх сліз, і стеж, щоб не намокла тятива. І уникай лайливих слів, Юстасе, бо лайка — це діло кухарок. На полі бою за воїна говорить не лихе слово, а славна справа. Мова дана лицарю для слів поштивих, а для війни йому дано меч.

А гноми вже обсипали Юстаса градом глузувань та глумів:

— Не чекав, хлопчиську? Думав, ми за них? Розігнався, як же! Навіщо нам розумні коні — нам вони ні до чого! І не потрібна нам ваша перемога! Нам взагалі не потрібно, щоб хтось із вас переміг! Нас не підманиш! Гноми — за гномів!

Тим часом таркаан Рішда наставляв своїх воїнів на новий штурм: можливо, він уже пошкодував, що не послав у бій усіх з першої спроби. Барабани гуркотали без упину. І тут, собі на жах, Тіріан і його друзі розрізнили на віддалі гуркіт барабанів у відповідь. Це означало лише одне: заклик Рішди був почутий і тепер на допомогу до нього поспішає новий загін остраханців. Надія покинули Тіріана, і тільки заради товаришів він і далі робив вигляд, ніби нічого страшного й не сталося.

— Слухайте, — сказав він буденним голосом, — треба йти в атаку негайно, поки ці нечестивці не схаменулися й не дочекалися підкріплення.

— Одумайтеся, сір, — вигукнув Поґін, — тут, у нас у тилу, є хоча б дерев’яна стіна, що прикриває нам спину, а там — ми як на долоні: як візьмуть нас у кільце — хоч мечами січи, хоч у полон бери.

— Я би перший учинив за твоєю радою, гноме, — так само спокійно відповів Тіріан, — якби не був очевидним мені їхній задум: загнати нас у хлів. Виходить, чим далі ми від входу, тим краще для нас самих.

— Король правильно каже, — втрутився Гострозір, — швидше геть від проклятого місця, далі від чудовиська, що там живе.

— Хай буде так, — кивнув Юстас, — не знаю, як у вас, а у мене мурашки по спині від цього сараю.

— Вирішено, — сказав Тіріан, — а тепер наведи оком наліво. У темряві ти побачиш скелю, що відкидає відсвіти багаття. Коли ми виступимо, юна пані хай встане по ліву руку і пускає стріли якомога швидше по перших лавах, а ти, Гострозоре, налітай на них справа. Коли ми зблизимося настільки, що стріли можуть влучати і в нас, тоді відійдеш до скелі, Джил, і чекатимеш нас там. Усім іншим, хто буде в рукопашній, мій наказ: відкритими тримаєте вуха. Коли ми не повернемо їх навтікача у нашому першому натиску, то тому вже не бути, бо числом нас менше. Тож коли почуєте мій клич «Назад!», відступайте, але не сюди, а до білої скелі, де чекатиме на нас Джил. Якщо ми туди проб’ємося, то зможемо перевести дух і знатимемо, що за спиною є захист. Ну, Джил, тепер твоя черга!

Відчуваючи себе