Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Сто діамантів? — не повірив власним вухам Моаш. — Де… як?..

Каладін стулив пельку й вилаяв себе. «Знайшов, про що завести мову! Що було, те загуло!»

— Берімося до роботи, — сказав він, ховаючи смарагдовий броам назад до чорного капшука. — Нам треба поспішати.

Моаш зітхнув, але Скеля добродушно поплескав його по спині, і вони приєдналися до решти мостонавідників. Рогоїд і Лопен — дотримуючись вказівок Сил — ще раніше привели їх до цілої гори трупів у червоно-коричневих мундирах. Він не знав, людям котрого з великих князів вони належали, але тіла виглядали свіжими. Паршенді серед них не було.

Каладін кинув погляд убік — туди, де трудився Шен, паршменський мостонавідник. Тихий, слухняний і дужий. Тефт усе ще йому не довіряв. І якась частина командира раділа з того. Сил опустилася на стінку поруч нього, ставши ногами на її вертикальну поверхню, і задивилася в небо.

«Думай, — звелів собі Каладін. — Як нам залишити ці сфери для себе? Повинен існувати якийсь спосіб». Однак кожна з можливостей здавалася надто ризикованою. Якщо їх упіймають на крадіжці, то, напевно, переглянуть трудову рознарядку команди. А наражатися на таку небезпеку було аж ніяк не можна.

Довкола безшумно спалахували тьмяні зелені вогники життєкузьок, що комашилися серед моху й клямкунів. Біля самої його голови кілька рюшоцвітів порозпускали свої вайї з червоно-жовтими квітами. Подумки він знову й знову повертався до смерті Данні. Над його людьми висіла загроза. Так, останнім часом вони втратили на диво небагатьох, та все ж їхня чисельність скорочувалася. І кожна мостонавідна вилазка могла обернутися катастрофою. Усе, що для цього вимагалося, — цілеспрямований обстріл команди ворожими лучниками. Варто втратити трьох-чотирьох чоловіків — і настил повалиться. А хвилі стріл із подвоєною енергією викосять їх усіх до єдиного.

Він вкотре зіштовхнувся з давньою проблемою, над якою день при дні ламав голову. Як уберегти мостонавідників, коли кожен ставить їх під удар і наражає на небезпеку?

— Гей, Сиґу, — гукнув Мапа, який саме проходив мимо, несучи оберемок списів. — То ти в нас Співець світу, так?

Упродовж кількох останніх тижнів він ставав усе більш товариський і продемонстрував неабияке вміння втягувати інших в розмову. Цей лисіючий чоловік нагадував Каладіну одного шинкаря, котрий умів за мить змусити постійних відвідувачів почуватись як удома.

Сиґзіл, який саме стягував чоботи з розкладених у ряд трупів, підібгав губи й зиркнув на Каладіна. «Це все через тебе», — читалося в його погляді. Йому було не до душі, що інші пронюхали, хто він.

— То розказав би нам яку побрехеньку! — запропонував Мапа, опускаючи свій вантаж. — Гляди — і час би швидше пролетів.

— Я вам не штукар і не клоун, — відказав той, стягуючи чобіт. — Моя справа — не побрехеньки розказувати, а поширювати знання про інші культури й народи, ідеї та мрії. Я сію мир через розуміння. І цей священний обов’язок був покладений на мій орден самими Вісниками.

— Ну, то чого не зайнятися цим прямо зараз? — не вгамовувався Мапа, витираючи руки об штани.

Сиґзіл гучно зітхнув.

— Гаразд. Про що ви б хотіли послухати?

— А я знаю? Про щось цікавеньке.

— Розкажи про ясновельможного короля Алазансі та про флот із сотні кораблів, — гукнув Лейтен.

— Повторюю: я не казкар! — визвірився той. — Я знайомлю з іншими країнами й народами, а не переповідаю застільні анекдоти. Мені…

— А чи правда, що існує така місцевість, де люди заселили розколини в землі? — спитав Каладін. — Ціле місто, що простяглося неозорим комплексом траншей — усе геть вбудоване в камінь, неначе витесане з нього.

— Сесемалекс Дар, — відказав Сиґзіл, кивнувши, і стягнув іще один чобіт. — Так, це столиця королівства Емул та одне з найстаровинніших міст на світі. Кажуть, ніби його — як, власне, і королівство — нарік таким ім’ям сам Джезріен.

— Джезріен? — перепитав Малоп, випроставшись і чухаючи потилицю. — А хто це такий?

То був скуйовджений чолов’яга з кошлатою чорною бородою й витатуйованим на кожній руці охоронним ґліфом. Теж, так би мовити, не найяскравіша сфера в кубку.

— Тут, в Алеткарі, його називають Прародителем бур, — пояснив Сиґзіл. — Або Джезерезе’Еліном. Він — король Вісників. Повелитель стихій, котрий дарує воду та життя, — знаний за свою запальність і лють, але й за своє милосердя.

— Ти ба, — тільки й видобув Малоп.

— Розкажи мені ще про те місто, — попросив Каладін.

— Сесемалекс Дар. Воно й справді зведене у величезних розколинах. Архітектурний задум просто вражає. Місто захищене від великобур, оскільки виступаючий край кожної западини не дає воді затікати всередину з кам’янистої рівнини довкола. І це, вкупі з системою дренажних каналів, убезпечує його від підтоплення. Тамтешні жителі славляться майстерністю у виготовленні крємової кераміки. Місто є важливим транзитним пунктом усього Південного Заходу. Емулі — це одне з племен народності Аскаркі, яке належить до раси макабакі — вони темношкірі, як і я сам. Їхнє королівство межує з моїм, тож замолоду я чимало разів там побував. Те дивовижне поселення аж кишить мандрівниками з усіх усюд.

Сиґзіл уже дещо заспокоївся й повів далі:

— Їхнє законодавство надзвичайно поблажливе до іноземців. І хоч людині іншої національності не дозволяється володіти будинком чи крамницею, а все ж під час відвідин до неї належить ставитись «як до родича, котрий прибув іздалеку», виказуючи «всю повноту люб’язності та доброзичливості». Чужинець може пообідати в будь-якому домі, якщо лише триматиметься чемно та вшанує господарів гостинцем із фруктів. Вони там дуже люблять екзотичні плоди. Городяни поклоняються Джезріену, хоча й не сприймають його як представника воринського пантеону. У них він іменується єдиним богом.

— Але ж Вісники — не боги, — глузливо зауважив Тефт.

— Для вас — ні, — заперечив азіш, — але інші дивляться на це інакше. Алетійські вчені називають емулійство «мозаїчною релігією» — вона, мовляв, охоплює й окремі постулати воринізму. Проте емулі могли би те саме сказати й про ваше віровчення.

Сиґзіла це, здавалося, потішало, однак Тефт лише сердито зиркнув у відповідь.

А той повів далі, і його розповідь обростала все новими деталями: які сукні у водоспадах складок і тюрбани носять емулійські жінки, яке вбрання полюбляють чоловіки, яка на смак тамтешня їжа — солона, — і як вітаються з давнім другом — торкаються чола вказівним пальцем лівої руки