Читати книгу - "Танок драконів"

— Не хочу, а мушу. Заради Дорну. Заради батька. Заради Клетуса, Вілла і мейстра Кедрі.

— Вони на тому світі,— мовив Герис,— їм уже байдуже.

— На тому світі,— погодився Квентин,— і заради чого? Щоб я дістався сюди, щоб я побрався з королевою драконів. Клетус називав це великою пригодою. Бісові дороги і штормові моря, а в кінці — найчарівніша жінка на світі. Казка, яку можна розповідати онукам. Але у Клетуса вже не буде дітей, якщо тільки він не залишив байстрюка в лоні отої шинкарки, яка йому сподобалася. У Вілла вже не буде весілля. Їхні смерті мають щось значити.

Герис указав на прихилений до цегляного муру труп, навколо якого роїлися мухи.

— А ця смерть щось значить?

Квентин бридливо подивився на труп.

— Він помер від різачки. Тримайтеся від нього подалі,— мовив він. Кобила біла вже в місті. Не дивно, що вулиці так спорожніли.— Незаплямовані пришлють по нього труповіз.

— Ну певна річ. Але я не це питав. Значити має життя, а не смерть. Я теж любив Вілла і Клетуса, але цим їх не повернути. Ти робиш помилку, Квенте. Не можна вірити перекупним мечам.

— Вони такі самі люди, як і решта. Так само жадають золота, слави, влади. Ось у що я вірю.

«А ще у своє призначення. Я — княжич Дорнський, у моїх жилах тече кров драконів».

Сонце вже сіло за міські мури, коли вони нарешті розшукали фіолетову лілею, намальовану на побитих негодою дерев’яних дверях низької цегляної хатини, яка в низці таких самих хатин ліпилася до високої жовто-зеленої піраміди Раздара. Квентин двічі постукав, як йому і сказали. З-за дверей озвався грубий голос — буркнув щось нерозбірливе суржиком Невільничої бухти, бридкою сумішшю старої гіскарської і валірійської мов. Княжич відповів тою самою мовою: «Свобода».

Двері відчинилися. З обережності перший зайшов Герис, за ним — Квентин, а останнім — Здоровань. У приміщенні висів синюватий дим, чий солодкавий запах не міг цілковито заглушити сморід сечі, кислого вина та протухлого м’яса. Тут було набагато просторіше, ніж здавалося знадвору: приміщення тягнулося ліворуч і праворуч у сусідні будівлі. Те, що з вулиці нагадувало дюжину окремих хаток, насправді зсередини виявилося одним довгим приміщенням.

У таку годину винарня не була заповнена й наполовину. Кількоро завсідників кинуло на дорнян знуджені, ворожі або цікаві погляди. Решта зібралася навколо ями в дальньому кінці приміщення, де двоє голих чоловіків під підбадьорливе улюлюкання глядачів билися на ножах.

Квентин не бачив тих, до кого вони прийшли. А тоді відчинилися двері, яких він спочатку не помітив, і з’явилася суха бабця в багровому токарі, облямованому крихітними золотими черепами. Шкіра в неї була біла, як кобиляче молоко, а під ріденьким волоссям просвічувався череп.

— Дорн,— промовила вона,— я — Заріна. Фіолетова Лілея. Сюди, вони тут.

Тримаючи двері, вона жестом запросила їх усередину.

За дверима починалися дерев’яні сходи, круті та з поворотами. Цього разу першим пішов Здоровань, а останнім — Герис. «Підвал!» Спуск був довгий, у цілковитій темряві, тож Квентинові довелося триматися за стіну, щоб не спотикатися. Унизу сер Арчибальд дістав ножа.

Опинилися в цегляному підвалі, втричі більшому за винарню над головою. Вздовж стін, скільки сягало око, стояли велетенські дерев’яні діжки. Біля дверей на гаку висів червоний ліхтар, а на перевернутій діжці, яка правила за стіл, горіла чорна масна свічка. Більше ніякого світла не було.

Біля діжок походжав Каґо Трупоріз, при боці в нього висів чорний арах. Гарна Мерис стояла з арбалетом у руках, і її холодні мертві очі нагадували два сірі камінці. Щойно дорняни увійшли, Дензо Д’ган замкнув двері, а відтак став перед ними, схрестивши руки на грудях.

«На одного більше»,— подумав Квентин.

Пошарпаний Правитель сидів за столом, тримаючи кубок вина. У жовтому світлі свічки його сріблясте волосся здавалося мало не золотим, от тільки мішки під очима були завбільшки з сакви. Він був у брунатному дорожньому плащі, під яким зблискувала сріблом кольчуга. Це підступність чи проста обережність? «Старий перекупний меч — обережний перекупний меч». Квентин підійшов до столу.

— Мілорде, без плаща ви зовсім інший.

— Без свого пошарпаного плаща? — стенув плечима пентосянин.— Жалюгідне дрантя... але воно вселяє страх у ворогів, а на полі бою моє руб’я, розмаяне вітром, додає воякам хоробрості більше, ніж прапор. А якщо я хочу не привертати уваги, мені достатньо просто скинути плаща — і стати непомітним,— мовив він і вказав на стілець навпроти.— Сідай. Я так розумію, ти — княжич. Якби ж я знав! Вип’єш? Заріна їсти теж подає. Хліб у неї черствий, а про рагу взагалі нема мови. Сіль і смалець з одним-двома шматочками м’яса. Вона каже, собачатина, а я думаю, щурятина. Але від такого не помирають. Я давно зрозумів: остерігатися слід тільки їжі, дуже спокусливої на вигляд. Отруйники завжди обирають найсмачніші страви.

— Ви взяли з собою трьох побратимів,— підкреслено зауважив сер Герис.— Ми домовлялися — по двоє з кожного боку.

— Мерис не побратим, а посестра. Мерис, люба, розхристай сорочку, покажи їм.

— Не треба,— сказав Квентин. Якщо плітки правдиві, під сорочкою у Мерис тільки шрами на місці грудей, відтятих чоловіками.— Мерис посестра, я згоден. Але ви все одно порушили умови.

— Отакий я пошарпаний і підступний ошуканець. Хоча треба визнати: троє до двох — не така вже й велика перевага, але щось та й означає. У нашому світі людині варто навчитися брати те, що дають боги. Цей урок дався мені не безплатно. І я тобі його даю на знак доброї волі. Сідай,— знову вказав він на стілець,— і розповідай, навіщо прийшов. Обіцяю не вбивати тебе, поки не вислухаю. Бодай це можу зробити для приятеля-княжича Квентина. Ти ж Квентин, так?

— Квентин з дому Мартелів.

— «Жабка» личить тобі більше. Не в моїй звичці пити з брехунами й дезертирами, але ти викликав мою цікавість.

Квентин сів. «Одне криве слово — і ця зустріч умить може перетворитися на різанину».

— За брехню прошу у вас вибачення. У Невільничу бухту не було інших кораблів — тільки ті, які винайняли ви, зібравшись на війну.

— Кожен перекинчик має якесь виправдання,— знизав плечима Пошарпаний Правитель.— Ви не перші, хто присягнув мені мечем, узяв у мене гроші — й утік. І всі вони мали свої причини. «У мене синочок захворів», або «Мені жінка роги наставляє», або «Інші чоловіки змушують смоктати їм». Останній був