Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Квоуте, — тепло промовив він, — я радий, що ти зміг викроїти час на візит до мене.

— Завжди із задоволенням, ваша милосте.

— Прогуляймося? — запитав він. — Із південного мосту в цей час доби відкривається приємний краєвид.

Я покрокував поряд із ним, і ми почали петляти між ретельно доглянутих живоплотів.

— Я не зміг не помітити, що ти озброєний, — зауважив мейр із відвертим несхваленням у голосі.

Моя рука несвідомо потягнулася до Цезури. Тепер вона висіла у мене на поясі, а не за плечем.

— А в цьому є щось недобре, ваша милосте? Я вважав, що у Вінтасі всі чоловіки зберігають право на озброєння.

— Це важко назвати пристойним, — останнє слово мейр наголосив.

— Як я розумію, при королівському дворі в Ренірі немає жодного джентльмена, що наважився б показатися комусь на очі без меча.

— Хай як добре в тебе підвішений язик, ти не джентльмен, — холодно зауважив Алверон, — і тобі варто про це пам’ятати.

Я змовчав.

— До того ж це варварський звичай, і з часом він іще принесе королю скорботу. Хай який звичай у Ренірі, у моєму місті, моєму домі й моєму саду до мене не слід приходити озброєним, — він повернувся й поглянув на мене суворими очима.

— Перепрошую, якщо вас образив, ваша милосте, — я зупинився і вклонився йому вже щиріше, ніж раніше.

Моя демонстрація покори, схоже, його власкавила. Мейр усміхнувся й поклав долоню мені на плече.

— У цьому немає потреби. Піди поглянь на жалобний вогонь. Невдовзі листя обернеться.

Ми проходи´ли менш як годину, привітно теревенячи про незначущі дрібниці. Я був незмінно ввічливий, а в Алверона продовжував покращуватися настрій. Якщо потурання його «я» зберігало мені його прихильність, то це була невелика ціна за його покровительство.

— Мушу зауважити, що шлюб вашій милості до лиця.

— Дякую, — він милостиво кивнув. — Мені він вельми припав до душі.

— І ви продовжуєте перебувати в доброму здоров’ї? — запитав я, впритул наблизившись до меж пристойності у при­людній розмові.

— Надзвичайно доброму, — відповів Алверон. — Поза сумнівом, іще одна перевага подружнього життя, — і кинув на мене погляд, який підказував, що він не зрадіє подальшим запитанням — принаймні в такому публічному місці, як це.

Ми продовжували свою прогулянку, киваючи шляхті, яку минали. Мейр продовжував теревенити про дрібниці, про чутки при дворі. Я підігрував йому, підтримуючи розмову як годиться. Але насправді мені вже треба було покінчити з цим, щоб ми завели серйозну розмову віч-на-віч.

Однак я також знав, що Алверона не можна швидко примусити до діалогу. Наші розмови мали певний ритуальний шаблон. Порушивши його, я лише роздратував би мейра. Тож я зволікав, нюхав квіти та вдавав зацікавлення придворними плітками.

За чверть години в розмові настала характерна пауза. Далі в нас почнеться суперечка. Опісля ж можна буде піти в досить усамітнене місце, щоб поговорити про важливе.

— Я завжди думав, — урешті сказав Алверон, оголошуючи тему нашої дискусії, — що в кожного є запитання, яке виражає суть їхнього «я».

— Що ви маєте на увазі, ваша милосте?

— Я вважаю, що всіма людьми рухає певне запитання. Запитання, яке не дає їм спати ночами. Запитання, яке вони гризуть, наче пес стару кістку. Збагнувши запитання певної людини, можна наблизитися до розуміння самої людини, — він із напівусмішкою скосив погляд на мене. — Принаймні так я завжди вважав.

Я ненадовго замислився над цим.

— Мушу з вами погодитися, ваша милосте.

У відповідь Алверон здійняв брову.

— Так просто? — у його голосі вчувалося легке розчарування. — Я очікував, що ти трохи попручаєшся.

Я хитнув головою, радіючи легкій можливості самому запропонувати тему.

— Я вже не один рік гриз одне запитання й гадаю, що погризу його ще кілька років. Тож ваші слова видаються мені цілком слушними.

— Та невже? — спрагло промовив він. — І яке ж воно?

Я замислився, чи не сказати йому правду. Про свої пошуки чандріян і загибель своєї трупи. Але реальних шансів на це не було. Ця таємниця досі лежала в моєму серці, важка, наче великий гладенький камінь. Це було надто особистим, щоб розповідати про нього такій розумній людині, як мейр. Ба більше, так я виказав би свою кров едема ру, про яку не говорив публічно при дворі мейра. Мейр знав, що я не шляхтич, але не знав, що моє походження аж настільки низьке.

— Напевно, запитання важке, якщо ти так довго його зважуєш, — пожартував Алверон, поки я вагався. — Ну ж бо, я наполягаю. Ба більше, пропоную тобі обмін: запитання за запитання. Можливо, ми потішимо один одного відповідями.

На кращу мотивацію годі було й надіятись. Я ненадовго замислився, ретельно добираючи слова.

— Де зараз аміри?

— Криваворукі аміри, — стиха, задумливо проказав Алверон. Скоса глянув на мене. — Ти, як я розумію, питаєш не про те, де поховано їхні тіла?

— Ні, ваша милосте, — похмуро відповів я.

Його лице стало замисленим.

— Цікаво… — я зітхнув із полегшенням. Уже мало не очікував, що він відповість різко, скаже, що аміри кілька століть як погинули. А натомість він сказав: — Знаєш, я чимало вивчав амірів, як був молодший.

— Справді, ваша милосте? — вимовив я, здивований власною удачею.

Мейр поглянув на мене, і його губ торкнулася примарна усмішка.

— Це не велика дивовижа. Хлопчиком я хотів бути аміром, — тут він неначе трішечки засоромився. — Розумієш, не всі історії похмурі. Аміри робили дещо важливе. Робили непростий вибір, якого не хотів робити більше ніхто. Такі речі лякають людей, але я вважаю, що вони були великою позитивною силою.

— Я теж завжди так гадав, — зізнався я. — Просто заради ціка­вості: яка історія була у вас улюбленою?

— «Атрейон», — трохи сумовито відповів Алверон. — Я роками про це не думав. Але, напевно, міг би зачитати Вісім клятв Атрейона з пам’яті, — він похитав головою й позирнув у мій бік. — А як щодо тебе?

— «Атрейон» занадто кривавий для мене, — зізнався я.

Алверон явно звеселився.

— Не просто так їх називали криваворукими амірами, — нага­дав він. — Татуювання сірідів були аж ніяк не декоративними.

— А й справді, — визнав я. — Та все ж мені більше до вподоби «Сер Сав’єн».

— Ще б пак, — кивнув мейр. — Ти ж романтик.

Ми трохи походили мовчки, зайшли за поворот і неквапом проминули фонтан.

— У дитинстві я був у них закоханий, — нарешті заговорив Алверон так, ніби сповідався в чомусь трохи ніяковому. — Чоловіки й жінки, за якими стояла вся потуга церкви. І це — в ті часи, коли за церквою стояла вся потуга Атуру, — він усміхнувся. — Сміливі, нестримні й не підзвітні нікому, крім самих себе й Бога.

— А також інших амірів, — додав я.

— І в підсумку — понтифіка, — закінчив він. — Ти, як я розумію, читав його прокламацію із засудженням амірів?

— Так.

Ми прийшли до невеличкого дугоподібного містка з дерева й каменю, а тоді зупинилися на вершині дуги й поглянули на воду, спостерігаючи, як лебеді поволі маневрують за