Читати книгу - "Наодинці з собою"

53. Хочеш хвали від чоловіка, який сам себе тричі на годину проклинає? Хочеш подобатися тому, хто й сам собі не подобається? А хіба ж подобається собі той, хто кається майже за кожен свій вчинок?

54. Отож хай буде в тебе тепер не лише спільний подих із повітрям, яке тебе охоплює, а й порозуміння із тим мислячим, яке охоплює Всесвіт. Адже всюди розлита мисленна сила, яка проймає тих, хто здатний її увібрати, — так само, як сила повітря проймає тих, хто здатний дихати.

55. «Порок» як рід ніяк не шкодить Всесвітові{334}, а всякий частковий порок не шкідливий нікому, крім однієї-єдиної людини; але і їй — щойно захоче — дозволено його позбутися.

56. Для моєї здатності вибирати ця здатність мого ближнього так само обоятна, як і його дух, як і плоть. Хоч ми й народилися передовсім одне задля одного, усе ж керівна частка кожного з нас панує лише над тим, що її власне: інакше порок мого ближнього був би й моїм злом; але богові було не до вподоби, щоб іще комусь окрім мене самого було дано робити мене нещасним{335}.

57. Здавалося б, саме сонце тече додолу й скрізь розтікається — а все ж не витікає: його стікання — то натужне простягнення, тож і звемо сонячне сяйво — промінням, від слова «проймати»{336}. А що таке промінь — побачиш, споглянувши, як сонячне світло проникає крізь щілину до затемненого покою. Воно вирівнюється і немовби впирається у зустрічне тіло, яке відокремлює від нього дальше повітря. Тоді світло спиняється: ні далі не прослизає, ні не опадає. Так само має текти й розтікатися думка: у жодному разі не витікати, а лише простягатися і без натиску й насильства чинити вплив на зустрічну перешкоду; не опадати, а спинятися й освітлювати те, що її приймає. А коли б її щось не перепустило — само себе позбавить її блиску.

58. Той, хто боїться смерті, боїться або непритомності, або нових відчуттів. Але ж якщо не маєш відчуттів, то нічого погано не відчуєш; а якщо набудеш нових — станеш новою істотою і житимеш далі.

59. Люди народжені одне задля одного. Або навчи, або терпи.

60. Інакше рухається стріла, інакше — ум. Бо ум, навіть коли діє обережно або й звертає, щоб ліпше щось розглянути, — однаково прямує до поставленої мети.

61. Проникни в керівну частку кожного; дозволь і всім іншим — у твою проникнути.

Книга IX

1. Хто чинить кривду — той нечестивець, адже природа Цілого створила розумних істот одну задля одної: щоб одна одній приносили користь — кожна за своєю гідністю; щоб нічим одна одній не шкодили. Тож ясна річ, що той, хто переступає волю природи, — нечестивий, і то супроти найстаршої з-поміж богів.

Нечестивий супроти цього божества і той, хто бреше. Адже природа Цілого — це природа сущого, а всьому сущому близьке те, що існує; тож і зовуть її Істиною, і вона сама — першопричина всього, що істинне. А відтак, хто зумисне бреше — той нечестивець, оскільки своїм обманом чинить кривду; хто незумисне — також, оскільки веде не в тон із природою Цілого{337} і перебуває в недоладній борні з природою всесвітнього ладу{338}. А в борні з нею той, хто сам поривається до речей, супротивних істині: занедбавши природні устремління, він нездатний відрізнити істини від олжі.

Але ж нечестивець — і той, хто біжить за насолодами, наче за якимось благом, а від страждань утікає, наче од зла. Такий конче раз у раз нарікатиме на спільну природу, мовляв, ні негідникам, ні совісним людям не уділяє по заслузі, адже часто буває, що негідники купаються в насолодах і посідають усе, що ті насолоди творить, а совісним перепадають самі страждання і все, що до них призводить. До того ж, коли хтось боїться страждань, то колись-таки налякається й чогось, що є конечне для Всесвіту, — а це вже нечестиво; і хто біжить за насолодами, той не втримається, щоб не завдати кривди, — нечестиво й поготів!

Хто бажає бути однодумцем природи і йти вслід за нею, той однаково ставитиметься до тих речей, які є однакові (адже якби не були однакові, то вона не чинила б і того, і сього порівну). Отож, якщо комусь не однаково до тих речей, із яких однаково користає природа Цілого, — чи йдеться про насолоду, чи про страждання; про життя чи про смерть; про славу чи неславу, — то ясна річ, що він є нечестивцем. І коли кажу, що спільна природа однаково з тих речей користає, то маю на увазі, що всі вони однаково припадають як наслідок того, що стається, і того, що його супроводить; а все — від первісного пориву провидіння, яким воно устремилося від начал — до ось цього урядження Всесвіту, давши зав'язь розумовим начаткам будучих речей і окресливши родючі сили саме для такого існування, саме для таких перетворень і такого незмінного спадку{339}.

2. Велика милість для людини — відійти з-поміж людей, взагалі не спізнавши смаку брехні, лицемірства, розкоші, пихи; але й віддати духа тоді, як вже мав цього досить, — не найгірший вихід. А може, твій вибір — пристати з пороком? Може, досвід ще не переконав тебе втікати від нього, як від пошесті? Адже розтління думки — то чума набагато страшніша за ту, коли погане повітря: ця — чума для тварин, оскільки вони тварини; та — для людей, оскільки вони люди.

3. Не погорджуй смертю, а вподобай її, адже вона — із тих речей, яких бажає природа. Розпад подібний до всякої іншої природної діяльності, яку несе зі собою кожна пора в нашому житті: до юності і до старості; до зростання і до визрівання; до появи зубів, бороди, сивини; до запліднення, вагітності, пологів. Отож людина, яка все бере на розум, не буде ні недбалою, ні поквапною, ні зверхньою щодо смерті, а просто чекатиме на неї як на ще одне діяння природи. Подібно як нині чекаєш, коли ж то із лона твоєї