Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Ну, може, і не всі,— поклала вона долоню на руку Альберта, коли той поставив тарілки.— Наскільки мені відомо, коли Альберт запевняє, що готує найкращий карамельний крем в Індії, то це чиста правда.

Ми закінчили обідати і трохи потеревенили ні про що за кавою. Вона запитала про мою родину. Я сказав, що не маю нікого. Так воно і є, принаймні частково.

Досі ми старанно уникали навіть згадувати про Мак-Олі. Хоча його присутність відчувалася за столиком, як привид Банко[29]. Вибору в мене не лишилося, тож я торкнувся теми якомога обережніше.

— Як справи в конторі? — запитав я.

— Повний хаос,— зітхнула вона.— Хоч і не так погано, як учора. Забагато справ було у містера Мак-Олі, стільки документів потребувало його підпису, що половина відділу не може без нього працювати. Але потроху все владнається.

— Уже призначили його наступника?

— Офіційно ні, але ясно, що посаду дістане містер Стівенс. Він узяв на себе більшу частину обов’язків містера Мак-Олі, а мене вже призначили його секретаркою.

— От пощастило! А мені саме потрібно з ним поговорити. Можете влаштувати мені зустріч?

Вона кивнула.

— Запишу, щойно повернуся в контору, але це може зайняти якийсь час. Його засипали роботою.

— До речі, що він за людина? — поцікавивсь я, пригадавши слова слуги Мак-Олі.

— Містер Стівенс? Доволі люб’язний. Із нового покоління, усе щось модернізує.

— Із Мак-Олі вони ладнали?

Вона посміхнулася.

— Скажімо так, не завжди погоджувались один із одним. Мак-Олі любив робити по-своєму. Не дуже прислухався до пропозицій Стівенса.

— Вони сперечалися?

— Бувало.

— А останнім часом?

Вона завагалася.

— Будь ласка, Енні,— попросив я.— Ви нікого не зраджуєте, а для мене ваші слова напрочуд важливі.

Вона розмішала каву.

— Минулого тижня,— зітхнула вона,— у четвер чи п’ятницю, точно не пам’ятаю, Стівенс увірвався до кабінету Мак-Олі. Він поряд із моїм, ще й двері між ними були відчинені. Стівенс, не більше не менше, звинуватив Мак-Олі у фальсифікації якогось законопроекту.

— Погрожував?

Вона знову завагалася.

— Майже нічого не сказав, от тільки те, що Мак-Олі пізніше пошкодує.

Цікаво.

— Якою була реакція Мак-Олі?

— Точно не зашарівся,— розсміялася вона.— У боргу не залишився.

— Ви знаєте, про який законопроект ішла мова? — запитав я.

— Гума. Здається, щось стосовно мита на імпорт із Бірми.

— Вони сперечалися про митні ставки? — Я трохи розчарувався. З такої причини заздрісний колега навряд чи стане вбивати Мак-Олі. Урядові службовці не відзначаються бурхливими пристрастями, а якби ті й розігралися, суперечка щодо мита на гуму навряд чи може вважатися підставою для вбивства. Я змінив тему: — Чи Мак-Олі брав колись роботу додому?

— На жаль, увесь час,— відповіла вона.— Він жив роботою.

Від цієї фрази мені чомусь стало ніяково.

— Чому на жаль?

— Бо час від часу документи губилися, і важко було сказати, чи то вони дійсно загубилися, чи потрапили до неправильної теки, чи Мак-Олі забув їх удома.

— Тож його смерть усе ускладнила?

— Виникли деякі проблеми,— продовжила вона.— Як я вже казала, Мак-Олі відповідав за безліч проектів. Багато чого у відділі застопорилося без його підпису. Ми не знайшли документів, які терміново мав підписати замість Мак-Олі містер Стівенс. Довелося мені йти до квартири містера Мак-Олі й шукати там.

— Знайшли?

— Так, пощастило. Інакше справи були б кепськими. Але підписав їх Стівенс лише сьогодні вранці. Тож затрималися ми на кілька днів. Не дуже добре, але й не кінець світу.

Це пояснює її присутність у квартирі Мак-Олі. Я зітхнув із полегшенням, і мої сумніви щодо міс Ґрант благополучно розвіялись.

— Як просувається розслідування? — у свою чергу поцікавилася вона.

Я хотів відповісти, як відповідаю всім. То було б правильно. Але у присутності вродливих жінок мене охоплює слабкість. Вони мене обеззброюють. А може, просто не хочеться їх розчаровувати. Я допив каву і сказав правду: досі усі мої спроби лише світять, а не гріють, і мені здається, що від мене багато чого приховують.

— Сподіваюсь, це ви не про мене, Семе? — запитала вона.

— Звісно, ні,— квапливо запевнив я її.— Ви єдина є щирою.

Одинадцять

На столі на мене чекали три нові жовті записки. Схоже, за час моєї відсутності кабінет перетворився на пошту. Перша була від Деніелза: він хотів мене бачити. На ній стояло «ТЕРМІНОВО», я її зім’яв і кинув до сміття.

Друга була від Банерджі. Він поговорив із носієм у «Бенгальському клубі», і той стверджував, що в ніч убивства Мак-Олі Бучан пішов спати, щойно гості розійшлися, і вийшов до сніданку приблизно о десятій. Дізнатися, з ким розмовляв тієї ночі Бучан, не вдалося, бо клерк не захотів або не міг розголосити цю таємницю.

Третя була від Дігбі. Військова розвідка пішла назустріч комісарові, і нам гарантували доступ до місця злочину. Розраховувати ми можемо і «на будь-яку допомогу в разі потреби». Непоганий виверт: ніби хтось спочатку дав вам ляпаса, а тоді запитав, як може допомогти вам зупинити кров із носа.

Я підняв слухавку і зателефонував до кабінету Дігбі. Ніхто не відповів. Я вже хотів іти його шукати, як у двері постукав Банерджі.

— Розтин тіла, сер. Призначений на третю. Прийдете?

Я кивнув.

— Мені б теж хотілося.

Посередині вулиці Коледж-стрит розташувався шпиталь Медичного коледжу з моргом Імперської поліції в підвальному приміщенні. Морги чомусь завжди влаштовують у підвальних приміщеннях, немов зберігання тіла в підпіллі було першим кроком до могили. Цей морг не відрізнявся від решти: білі кахлі на стінах і підлозі, штучне світло, усюди нездоровий сморід формальдегіду та плоті.

Зустрів нас патологоанатом, на вигляд ледь кращий за труп, і представився доктором Ламбом. Йому за п’ятдесят, бліда, майже сіра шкіра, немов і сам почав уподібнюватись до тіл, з якими працював. На ногах у нього були гумові чоботи, на руках — гумові рукавички, додати ще білий фартух поверх блакитної сорочки і краватку-метелик у горошок — і здалеку його можна було прийняти за циркового клоуна у відставці.

Розшаркуватися він не став, одразу поквапився до анатомічного театру. Усередині запах був особливо