Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Бармен — чоловік років п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим під мішкуватим чорним светром, — підійшов до них. Але чоловік явно не збирався тут залишатися — він і присів прямо в пальті, навіть не розстебнувши його. Підняв погляд на бармена і похитав головою.

Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стійки, чоловік у коричневому плащі вже пересів до рудоволосої жінки. Він промовляв, вона кивала. Розмова тривала не більше двох хвилин. Після цього вони вдвох вийшли: в його руці плюшевий ведмедик, в її — синя, щільно набита спортивна торба-сосиска.

Дивно, але білий комір куртки все ж не зробив цю жінку надто смішною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» — той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на підлозі. З неї, як і раніше, стирчали клоунські аксесуари. Хлопець підняв її і поставив прямо на сидіння сусіднього стільця.

«Аби було краще видно!» — здогадався Андрюс.

Він розплатився за каву і вийшов на вулицю. Побачив, як чоловік у коричневому плащі з плюшевим ведмедиком у пакеті разом із рудоволосою жінкою заходять в арку лікарняного комплексу.

Андрюсові здалося, що він починає розуміти побачене. Хоча «картинка» була ще не чіткою, їй, як епізоду, вирваному з фільму, бракувало субтитрів або діалогів.

Юнак перебіг дорогу і також увійшов в арку. Не криючись і вже не боячись бути поміченим, він попрямував за дивною парою, витримуючи ввічливу дистанцію.

Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину — в інвалідному візку. Поруч із візочком — добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.

Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій — пакет із супермаркету «Франпрі».

Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара — чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]

Андрюс усміхнувся.

Музика стихла, мобілки повернулися в кишені господарів. Чоловік і жінка обмінялися ще кількома фразами, після чого в руках чоловіка з’явився гаманець. Він вийняв із нього двадцять євро і простягнув їй. Кивнув на прощання і попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жінка залишилася. Озирнулася на всі боки й Андрюс раптом відчув, як вона зупинила на ньому свій погляд. Хлопець стояв за три кроки.

Вона підійшла і спитала щось французькою.

— Pas FranÇais, — завчено повторив Андрюс свою універсальну відповідь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.

Вона показала жестом, що просить цигарку.

Він похитав головою.

Розділ 22. Десь між Зґожельцем і Герліцем

До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині — хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.

Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.

Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки прощався з Польщею, такою зрозумілою та знайомою! Ось вийде він зараз до дороги, стане на узбіччі і, може, відразу, а може, через півгодини, підбере його якась машина і повезе далі. Відвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нічліг, туди, де люди менше зітхають про минуле та менше розповідають про себе, про свої біди та радощі.

А до вечора ще далеко було. До сутінків — години з чотири, а до теперішнього вечора, який позіхати змушує, й усі сім-вісім. Може, тому Кукутіс і не квапився, сховавшись від холодного вітру в дерев’яному зрубі автобусної зупинки.

Дорогою повз зруб-зупинку поїхали в бік Німеччини відразу десять фур із однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожної. Поїхали, піднявши за собою снігову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогін помчала. І настала тиша і нерухомість. Тривала вона кілька хвилин і змусила Кукутіса вийти зі свого сховку і на дорогу в бік Литви поглянути. А там — порожня дорога. Подивився тоді Кукутіс у бік Німеччини: і там порожньо! Здивувався і подумав про рівновагу. Про рівновагу руху машин і людей. Коли ця рівновага існує, то все в світі гаразд. Приїжджають сто машин із Німеччини до Польщі і сто машин із Польщі до Німеччини, приходить литовський Кукутіс у польське село, а якийсь польський Кукутіс опиняється випадково на литовському хуторі. Так має бути і так, мабуть, відбувається, тільки ніхто всього цього руху не бачить, бо ніхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Ніхто, крім того, хто може! Але чи існує той, хто може так дивитися, невтямки наразі Кукутісу. Може, й існує. А може, й ні. Він, Кукутіс, існує. Це Кукутіс точно знає. Він існує і постійно відчуває, що існують інші литовці, литовці, розкидані по хуторах Литви, та литовці, розкидані по світу, і кожен із них мріє збудувати свій хутір у