Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого, Юлія Богута"

Вологий сніг скрипів під ногами. В світлі нічних ліхтарів виднілися чудернацькі тіні, схожі на монстрів. Було дивно шукати їх за сміттєвими баками, кутками будиночків та голими деревами. Хоча, після вечірніх обговорень я вже мало чому дивувалася. Навіть спішні кроки за спиною не викликали страху — більше роздратування. Бо чуже пихтіння на фоні човгання звучало досить таки неприємно.

Повернувши лице на цей противний звук, я побачила як мене повільно наздоганяв Лоріан. Він кумедно ступав уздовж засніженої каши та намагався не сильно ковзатись, але виглядало це все одно кумедно. Чорний плащ, коси підібрані в хвіст і червонющі щоки. Певно біг він так за мною ще з відділку. Дорогу намагалися розчищати, але погода все одно брала своє і замітала усе довкола.

— Щось сталося? — запитала в нещасного, поки він намагався дошкандибати до перехрестя та віддихатись. — Маєш поганий вигляд.

— В твоєму халаті я мав кращий вигляд? — видихнув він та перевів на мене свій іронічний погляд. — Роздягатися тут не буду, не та погода.

— А серйозно? — втомлено спитала, відчуваючи як в животі буркотить від голоду.

— Я цілком серйозно — на вулиці холодрига, а я не хочу захворіти. Мене потім жоден лікар не вилікує — всіх повбиваю. Потім совість замучає, — перераховував Лоріан під мій вбивчий погляд. Потім запнувся, змилостивився над моєю нервовою системою і продовжив. — Якщо серйозно, то хотів провести тебе до дому, але на виході мене затримала міс Нея. От і довелося заради тебе бігти по снігу.

— Я б і сама дійшла, міг не бігти, — буркнула та вирішила зрізати шлях через вулички. Рейн пішов слідом, косо поглядаючи на сумнівний район у який я його повела. — Та не вб'ю я тебе, не вб'ю. Через ці двори реально швидше буде.

— Так поспішаєш додому?

— Їсти хочу. А то за цим всім знову не поїла нормально, — знизала плечима й стала розглядати дорогу, аби не підсковзнутися на якійсь замерзлій калюжі. — Ще й готувати треба. Такими темпами поки дістануся до ліжка, вже новий день настане.

— А якщо я з економлю трохи часу, поїсиш зі мною? — хитро запитав чоловік та схопив мене за рукав, тягнучи в інший бік. — Тут неподалік є непогане місце, де можна купити готову їжу. Я теж зголоднів, пригощу нас вечерею.

— Ти такий багатий чи такий дурний? Збанкрутієш, якщо будеш мене постійно пригощати, — буркнула і пішла слідом. — Тобі зовсім не шкода свого гаманця?

— Такий зачарований, — світла посмішка застигла на блідому лиці. —...твоїм мелодичним буркотіння живота. Так що давай поїмо, а потім я вже поплачу через ту нещасну сотню монет.

Сперечатися якось не хотілося і зрештою я відпустила цю ситуацію. Якщо Рейн хотів заплатити, знаючи мої апетити — наздров'я. Сам буде винен, якщо залишиться без копійки в кишені. Тоді вже пригощатиму я. Певно у них так завжди було прийнято, раз він сприймає це за норму.

Блукаючи темними провулками, я все більше відчувала чужі пальці на своїх. Спочатку мені здалося, що він стиснув їх просто, щоб показати напрямок дороги, але коли ми пройшли кілька вуличок я зрозуміла, що ні. Він не притримував мене на поганій дорозі, не показував шлях — він просто тримав мене. Так, як тримають когось, кого не хочуть відпускати. І навіть коли я спробувала легенько відпустити долоню, Лоріан стиснув її міцніше, вганяючи у невеличкий ступор.

Він не забув відпустити мене. Ні. Він просто тримав, інколи поглядаючи вниз та мало не падаючи через це. Я подобалася йому? Чи це була просто потреба в тактильності від когось, кого б не вбили його дотики? Думати про це надто довго мені не дали. Не встигла я зробити ще кілька кроків, як Рейн черговий раз задивився на наші руки та підсковзнувся. Пальці розімкнулися й він посковзався у найближчу кучугуру снігу в людський ріст.

— Чорт...! — буркнув Лоріан, потираючи забитий бік. Він спробував підвестись, але знову звалився у ту ж кучугуру, стрясаючи з вершини шматок снігу. — Клятий гололід!

— Схоже не лише він... — повільно протягнула, нарешті вдихаючи повітря у груди. Запах смерті пробрався до носа і я здивовано стала оглядатися довкола себе. — Тут хтось зовсім нещодавно помер.

— Ти про мою гордість? — закрехтів злий слідчий, хапаючись за стіну, вкриту снігом. Черговий шматок  відлетів, залишаючи після себе чиюсь задубілу долоню, вигнуту під дивним кутом. — Краще б вже про мою гордість...

Я мовчки підійшла до кучугури й стала розчищати закрижанілий сніг.  Рейн скосив на мене стомлений погляд, зрозумів наскільки ми влипли і став поруч зі мною. Певно десь на дні його душі ще теплилася надія, що я помилилася, бо коли з'явилося лице "крижаної королеви" він почав пошепки лаятися й викликати сюди оперативну групу та ходити вздовж вулички.

А от я не могла відірвати свого погляду від цієї жінки. Синє лице завмерло в гримасі страху, пухкі були губи ледь привіткритими, ніби от-от з них зірвався б крик. І поза. Розчистивши більшу частину я лише впевнилася, що її вбивця належав до раси горгон. Жертва стояла навколішки, закриваючи однією рукою верх голови, а іншою шию. Вона благала про пощаду. Блакитні очі померлої були опущені вниз. Але чому тоді долоні були направлені угору? Невже вбивць було двоє?

— Про що ти так сильно задумалася? — запитав Лоріан, нарешті договоривши по телефону.

— Чому її очі дивляться вниз? — озвучила те, що ніяк не співпадало з побаченим. — Вона померла від погляду горгони, але вона не встигла б відвести погляду.

— Значить він був внизу. Можливо вони билися, — зробив логічне заключення Рейн та підійшов трохи ближче.

— Я теж так подумала, але...чому тобі долоні затуляють її лице так, ніби вона захищалася від чогось зверху? — запитала, вдивляючись у синю шкіру, яка встигла замерзнути. — Подивися, якщо провести траєкторію, то жертва захищалася від когось, хто був вище неї.  Десь твого росту.

— Вона цілком могла битися з горгоною, яка впала, і почути як з даху будинку падає сніг.  Тому руками вона хотіла прикрити себе від снігу, а очі дивилися вниз, — наводив аргументи Рейн. — Ти ж і сама бачиш, що це горгона. Все чисто як божий день. Треба лише взяти кров на тест і вияснити, яка саме горгона з реєстру це зробила.