Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Щойно Тео зі Стефаном і Борисом зайшли до кухні, до них одразу ж підскочив Пітер і суворо поглянув на хлопців:

— Ви йому щось сказали?

— Ні, — замотали головами ті.

— Про що? — запитав Тео, насторожившись.

— Поки ти спав, ми пішли до Ля...

— Вечеряти! Всі за стіл, потім поговорите, — гримнула Марія, і всі слухняно почали всідатися на свої місця.

Через те, що Лідія і Марта поїхали, порції були трохи більшими, про що старші стримано мовчали, а менші здивовано вирячали очі, перепитували, чи це точно їхня тарілка, і задоволено мугикали, отримавши ствердну відповідь.

За столом Пітер неодноразово намагався заговорити з Тео, але замовкав під Маріїним поглядом. Не мовчала тільки Ханна.

— Мені цей Марк не сподобався, він якийсь грубий, — скривилася вона.

— А мав сподобатися? — запитала Ліза, що сиділа навпроти неї.

— Ну, тітка Лідія так на нього дивилася, ніби хоче, щоб Марта вийшла за нього заміж, тобто щоб він став нашим родичем, тож... він же має мені подобатися хоч трошки?

— Вона і на Алекса так дивилася, — знизала плечима Ада.

— Хто такий Алекс? — запитав Пол.

— Той, що привіз їх уранці. Він мені теж не дуже, — покрутила носом Ханна.

— А хто тобі «дуже»? — гмикнув Пітер.

— Дядько Аян, наприклад.

— Він же старий, — скривилася Ліза.

— Ну, не конкретно він, а хтось такий, як він, і ці двоє до нього точно не дотягують.

— Ханно, ти вирішила позаміняти свою тітку? — вишкірився Борис.

— Що?!

— Діти, зробіть тишу за столом, хоч раз сьогодні можна поїсти без розмов? — гримнула Марія, і діти зосередилися на своїх тарілках, однак ненадовго, бо не минуло й хвилини, як Ханна заговорила знову:

— Якщо Марта обере когось із них, я з нею не говоритиму.

— Ханно, — Ада глипнула на сестру спідлоба, — тебе це ніяк не стосується.

— Як це не стосується? Мені доведеться сидіти з ними за одним столом, коли вони приїздитимуть до нас у гості! — обурилася мала.

— Бідна ти, бідна, — засміявся Пол, і Ханна, примруживши очі, зиркнула на нього.

— Діти! — прикрикнула Марія.

Цього разу всі дійсно замовкли.

Як тільки Тео закінчив вечерю, Пітер потягнув його з кухні до теплиці. Стефан і Борис пішли слідом.

— Поки ти спав, я вирішив перевірити, чи приховує «вуаль» чіпи. Спочатку ми втрьох пішли до акумуляторної, я накривав хлопців «вуаллю» і просив Лялечку їх знайти — вона їх не бачила, а потім ми покликали Марту, — хлопець замовк і нервово поправив чуба.

— І?

— Лялечка їх не бачила, хоча Мартин сканер визначав, що вони в приміщенні, і трекер також визначав, що вони є, але сигнал був дуже нечітким і часто пропадав.

— Тобто, «вуаль» створює суттєві перешкоди лише для візуалізації, а хвилі імпульсів крізь неї проходять, — Тео замислився. — А якщо скласти вдвічі?

— Ми пробували, — відповів Стефан. — Не без проблем, але трекер нас все одно знаходив.

— Тож... якщо людина без чіпа накриється вуаллю, то ні кіборги, ні дроїди її не побачать?

— Якщо у кіборгів «штучні очі», то не побачать, а якщо очі лишили людські, то...

— То побачать, це зрозуміло, — Тео прикусив губу. — А не пробували накривати браслети чимось на зразок фольги, щоб блокувати імпульс?

— Ні, не пробували. Та і який сенс? Браслети є лише в тих, кого чіпували в першій хвилі: їхні пристрої давно вийшли з ладу, тому всім роздали браслети. Це переважно ті, кому за шістдесят, а нові робочі чіпи ставлять між лопаток.

— Як собакам, — буркнув Тео.

— Що? — перепитав Пітер.

— Думка вголос, вибач.

— Так от, там важкувато прикрити сигнал. Марта казала, що вони пробували колись.

— Навіщо пробували?

— Я не знаю, але пробували.

— Що ж, ви молодці, хлопці. Шкода, що я все проспав.

— Ти ще не відновився. Лялечка каже, що тобі потрібна висококалорійна дієта. Вона прочитала якісь старі статті того твого професора, і каже, що швидкість відновлення прямо залежить від харчування, а у нас тут... із цим проблема.

Тео нічого не відповів, тільки кивнув.

Перед сном він із хлопцями переглянув документацію і відео з планшета номер чотириста вісім. Матеріалів було дуже багато, хоча в проєкті чоловік пробув недовго — вісім місяців. Хлопці були вражені змінами, що відбулися з піддослідним, який був добровольцем.

На початку проєкту він страждав від астми, мав поганий зір і взагалі виглядав дуже хворобливо. Гострий період чоловік переніс відносно легко, як висловилася сива лікарка: «Через низький рівень тестостерону». З кожним новим відео та фото було помітно, як він змінюється. Під дією вірусу чоловік не перетворився на Аполлона, але покращення зору вплинуло на вираз обличчя й поставу, він припинив мружитися й сутулитися, щоб щось роздивитися.

Проглянути всю інформацію не вдалося, бо стара батарея в планшеті погано тримала заряд. Пітер поніс його до капсули на зарядку, хлопці пішли до себе, а Тео влігся на лежаку і втупив погляд у зоряне небо. День виявився насиченим на події і дуже інформативним.

Аян і Боб приїхали на світанку, і не з порожніми руками. Того ранку всіх мешканців Маріїного дому розбудив солодкий аромат шоколаду й ванілі.

Тео довго опирався спокусі піти поглянути, що ж там так пахне, а коли наважився, то до теплиці забігла Ханна:

— Тео! Мерщій! Іди на кухню! Дядько Аян приїхав! Там така смакота!

Він здогадувався, що там щось смачне, однак не очікував побачити стільки шоколаду на столі. У кутку кухні були компактно складені кілька ящиків і мішків з емблемами Ради Корпорацій, певно все це були придбані у контрабандистів продукти.

— О, то ти ходиш? — здивувався Боб і тут же вишкірився: — А Марта казала, що ти втрачаєш свідомість мало не на кожному кроці.

— Це було раз. Я перенервував, — буркнув Тео.

— Ну, я при Марті теж нервую, — засміявся Боб.