Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой усупереч праву націй на самовизначення, закріпленому в Статуті Організації Об’єднаних Націй, у своїх публічних виступах зневажливо висловлювався про керівників новостворених незалежних держав, погрожував переділити національно-етнічні території: «Демаркація кордонів, і лише демаркація кордонів, розставить крапки над „і“ й визначить Росію як державу, а не поберушку в межах СНД»[283].

Керівництво Російської Федерації не тільки ставило під сумнів політичну суб’єктність нових держав, а й заявляло про якесь своє право втручатися в їхні внутрішні справи. Борис Єльцин заводив мову про стратегічні інтереси Росії на всьому посткомуністичному просторі, даючи зрозуміти західним партнерам, що вони мають узгоджувати з ним свою політику щодо цих країн. Єльцин домагався надання Російській Федерації особливих повноважень як гаранту миру й стабільності на території колишнього Радянського Союзу. У Стокгольмі на засіданні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі 14 грудня 1992 року міністр закордонних справ Російської Федерації Андрій Козирєв відверто заявив: «Територія колишнього Радянського Союзу не може розглядатися як зона повного застосування норм НБСЄ. Це, по суті, постімперський простір, де Росія повинна відстоювати свої інтереси, використовуючи всі доступні засоби включно з військовими й економічними»[284].

В унісон з цими заявами на Другій конференції політичних діячів, журналістів і вчених Німеччини, Франції, Росії та України, організованій Фондом Конрада Аденауера й Фондом Роберта Шумена в 1992 році, російські представники не добирали слів, розкриваючи свої геополітичні плани. Вони на повний голос, без усіляких застережень, розмірковували про життєвий простір, життєві інтереси Росії на території колишніх республік Радянського Союзу. Стверджували, що статус цих держав мав би бути зовсім інший, ніж, скажімо, Австрії чи Німеччини[285].

Аналізуючи динаміку поширення імперських ідей у Росії, В’ячеслав Чорновіл припускав, що російське керівництво не лише хоче перебрати на себе роль жандарма на пострадянському просторі, а й має значно більші геополітичні амбіції. Плекання різноманітних військово-політичних та економічних блоків становило потенційну небезпеку для усієї Європи[286]. Керівництво Російської Федерації ще на початку 1990-х років категорично виступало проти вступу країн Східної Європи до європейської спільноти чи НАТО або членства в інших європейських об’єднаннях без Росії.

З цією метою Російська Федерація продовжувала зберігати свої військові контингенти в багатьох країнах колишнього СРСР, під вивіскою «СНД» залишала за собою «право» втручатися у внутрішні справи новоутворених держав. Більше того, Росія проштовхувала в межах СНД угоду про виконання поліцейських функцій військами Російської Федерації, проте Україна її проігнорувала.

В. Чорновіл – гетьман України. Переяслав-Хмельницький, 14 жовтня 1991 р.

Бачення російським керівництвом ролі Російської Федерації в республіках колишнього Радянського Союзу було відображене в державному акті, затвердженому указом Бориса Єльцина від 14 вересня 1995 року, – «Стратегічному курсі Росії щодо держав – учасниць СНД». У цьому документі територію країн – членів Співдружності Незалежних Держав було оголошено теренами інтересів Російської Федерації. Згідно зі «Стратегічним курсом» Росія відмовлялася дотримуватися норм і принципів міжнародного права у відносинах із країнами СНД, обґрунтовувала своє право не виконувати досягнуті домовленості в рамках Співдружності, вживати заходів з недопущення проведення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики країнами – учасницями Співдружності. Як кажуть, коментарі зайві.

Така риторика російського політикуму та дії владної верхівки відкрили В’ячеславу Чорноволу очі на те, що Росія не позбулася імперських зазіхань, а, навпаки, «повертає обличчя до свого минулого». У виступі у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні 25 лютого 1993 року В’ячеслав Чорновіл впевнено заявив, що російська влада взяла курс на відновлення Російської імперії[287]. Тож він не плекав ілюзій, нібито в керівництві Російської Федерації всі дуже люблять Україну й раді її незалежності. Так думати було б наївно. Чорновіл відкрито заявляв, що президент Російської Федерації Борис Єльцин, як і низка інших очільників, зокрема Геннадій Зюганов, Олександр Лебідь, які балотувалися в 1996 році на посаду президента Росії, «отруєні імперіалізмом»[288].

В’ячеслава Чорновола непокоїло поширення шовіністичної імперської ідеї не лише серед провідних російських політиків, а й у всіх прошарках суспільства. За його словами, тільки одиниці «стоять на позиції того, що Україна повинна бути незалежною державою і в Крим росіянам нічого втручатися»[289]. Такого висновку В’ячеслав Чорновіл дійшов у 1996 році – на п’ятому році незалежного державного поступу України і Росії. Наявний стан суспільної свідомості росіян, на його переконання, формувався на ґрунті багатовікових імперських традицій. Росіяни завжди були лише знаряддям реалізації імперських амбіцій своєї верхівки – діяли задля приборкання руху спротиву різних народів проти російського володарювання, в Україні та в інших республіках проводили політику етноциду, лінгвоциду, винищення інтелігенції, були прямо причетні до страшного злочину – геноциду українського народу через Голодомор 1932–1933 років. Тобто представники російського народу, які слухняно виконували злочинні накази, відповідальні за них, як і їхні керманичі. В’ячеслав Чорновіл писав: «Коли нам кажуть, що російський народ у цьому не винен, я згоден, але не зовсім. Він був вимушеним носієм цієї імперської ідеї. Йому вносили це в гени. Почуття імперськості вносилося в гени простої людини. Чернишевський про це колись дуже добре сказав, що коли починаються якісь внутрішні негаразди, тоді необхідно покликати з печі російського мужика, викликати його патріотичні почуття та шукати десь турка зовнішнього, щоб він не бачив турка внутрішнього. Ось так виховувався сторіччями народ. Презирство до інородців, хохлів»[290].

У подібний спосіб відбувалося прищеплення імперських ідей росіянам у 1990-х роках, на що звертав увагу В’ячеслав Чорновіл. Йому доводилося констатувати: «…Ми дуже шукаємо в Росії демократів, з усіх сил. Стараємося там знайти демократів, які нас розуміють, хочуть нас сприймати. Їх доволі важко знайти, крім моїх друзів-дисидентів, людей, які сиділи по тюрмах, для яких існування України – це природний процес»[291]. Із цих міркувань він не вважав Росію демократичною країною, оскільки вона за своєю структурою і ментальністю залишалася імперією.

Мати сусідом країну, в якій влада століттями вирішувала внутрішні проблеми спрямуванням уваги суспільства на якісь уявні зовнішні загрози, було вкрай небезпечно. Постійну загрозу в 1990-х роках відчували всі сусіди Російської Федерації у зв’язку з гарячковим пошуком російським керівництвом виходу зі становища, у якому перебувала країна. Росія була джерелом великої нестабільності. Започаткований наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років процес розпаду Радянського Союзу продовжував струшувати саму Росію, проявляючись у тенденціях дезінтеграції її федеральних автономій. Ішлося про рух до незалежності на Північному Кавказі, зростання сепаратистських тенденцій у Татарстані, Башкортостані, Якутії; сильні відцентрові процеси спостерігалися навіть у населених переважно росіянами сибірських і далекосхідних регіонах Росії. Загроза розвалу федерації підштовхувала російське керівництво до пошуків розв’язання проблеми зовні. Посилювали ці тенденції складне економічне становище, небезпека лівого реваншу і зростання популярності правих