Читати книгу - "Троща"

Забудьте всі, бо я йду своєю, призначеною мені дорогою, і я щасливий. Прожив ще один відведений мені день, узявши щастя скільки подужав. А його, друже Сірку, зовсім не мізер, не пучка. Аво, числи! Оркестра, сім звізд Великого Воза, які мені світять дорогу, та обличчя медової Зоньки по той бік вікна. Хіба це мало?

В Ішкові я зайшов до однієї гостинної хати, де нас завжди приймали з дорогою душею. Матвій Очкусь та його жінка Юстина, котрі втратили двох синів-близнюків ще на Гурбах[37], завжди віддавали повстанцям останнє, тому ми заходили до них якомога рідше. Але цього разу для повного щастя я змушений був провідати Очкусів, хоча й довелося їх розбудити. Наче дресирований дятел, я постукав «по- нашому» в шибку, і вуйко Матвій, не питаючи «хто там», пустив мене в хату.

Уже при каганчикові він упізнав приходька, поторкав мене за плече, щоб переконатися, чи я живий, чи намальований, і посадив до столу, на якому невдовзі з’явилася найсмачніша у світі їжа — це для тих, хто вміє міряти щастя, — житній хліб, сало, цибуля, квашена капуста, присмачена такою запашною оливою, що в мене запаморочилася голова.

Я їв, їв, їв, а вуйко Матвій дивився на мене, дивився, поки на око йому не набігла велика кругла сльоза. Я перестав жувати.

— Чого ви?

— Нічого. Їж, — сказав він.

Я хрумкав капусту, як зголоднілий кінь конюшину.

— У наших хлопчиків змалечку був добрий апетит, — сказав вуйко Матвій. — Юстина, було, намішає свиням дрібної бульби чи гарбузів із висівками, поки сюди-туди, а вони й виїдять цілий баняк.

— Не набалакуй на дітей, — озвалася цьоця Юстина, яка випливла десь од печі, мов тінь. Горе так висушило бідну, що від неї справді лишилася сама тінь. — Уже не їдять.

Вона поставила переді мною полив’яну мисочку.

— Зосталося троха фасольової зупки. Посьорбай гор’ячого.

— Я не набалакую, — вуйко Матвій тернув кулаком око. — Я тіко хтів пояснити, як вони такими козарлюгами виросли.

— Ну! — сказав я. — У Бережанах в гімназії були першими спортовцями. Я сі вчив з ними, знаю. Такі подібні були між собов, що не відрізниш.

— Та де! — заперечила цьоця Юстина. — То людям так, а мені вони зовсім ріжні. Як ішли з дому, Андрій сказав: «Не журіться, мамо, ми ще сі вернемо». А Славцьо обняв мене та: «А як сі не вернемо, то не плачте за нами, пишайтеся».

— Ото й не плач, — сказав вуйко Матвій. — Пишайся. Більшовиків під Гурбами тридцять тисяч було. З літаками, танками, гарматами. А наших удесятеро менше.

— Я не плачу, я ось що думаю. Якщо людям наші хлопчики були їднакі, то чи не могли там почислити одного вбитого за двох?

Цьоця Юстина подивилася на мене сухими очима, бо які можуть бути сльози у тіні?

— На війні всяке буває, — сказав я. — Не всі мертві поховані, не всі живі сі вернули домів.

Щоб відійти од цього жалю, я спитав:

— А що нині в селі? Босяків не чути?

— Ні, — сказав вуйко Матвій. — Ото як постріляли наших в очереті, стало геть тихо. Ні ревізій, ні стягнень. Певно, не перед добром така тиша.

— А з наших ніхто не заходив?

— Давно. Я вже думав, що нікого й живого немає. Тільки чутки доходять їдна страшніша за другу. Біля Соснова впала криївка, пострілялися хлопці. Біля Вівся, на Драгоманівці, в Маловодах те саме. В їдної дівчини револьвер дав осічку, то зарізала себе бритвою. До чого воно так дійде?

— А що — ліпше до рук їм потрапити?

— Не знаю. Якщо замельдуватися[38], то, може, й ліпше, — опустив очі вуйко Матвій. — Бо згинете всі до одного. УПА вже немає. Ні в кого не повернеться язик дорікнути.

— Хто вам сказав, що УПА немає?

Він підвів на мене здивовані очі.

— Ну, де ж вона?..

— Армія, в якій воювали двоє ваших синів… а може, котрийсь із них досі воює… ця армія не звідомляла про свою капітуляцію.

Вуйко Матвій підвівся, обняв ззаду мене за плечі.

— Вибач, — сказав він. — Вибач старого телепня.

— Я знаю, вам людей шкода. Та поки ми є, жертв буде менше.

— Це я з жалю. Жаль потьмарює розум.

Авжеж. З жалю ми не розповіли Очкусям про двох повстанців, яких енкаведисти захопили живими під Гурбами. Про те розповіли селяни з сусідніх Антонівців: двох полонених близнюків зв’язали спиною один до одного, примоцували по боках дошки, щоб зручніше різати пилкою, і так перепиляли обох навпіл. Ніхто не знав, як звали тих хлопців, може, то були й не Славко з Андрієм, тому ми не казали про них Очкусям. Навіщо завдавати ще більшого жалю, якщо не всі мертві поховані, не всі живі вертають домів.

Поки ми гомоніли з вуйком Матвієм, цьоця Юстина зрихтувала мені на дорогу клуночка.

— Нічого такого нема, а бульби, цибульки, крупів поклала. Оливи склєнку. Пацєтко заріжемо туди далі на осінь. Зайдеш?

— Зайду.

«Якщо відведені мені дні ще вмістять цю осінь», — подумав я.

— О, Матвію, катни у пивницю, там ще трохи сальця сі лишило.

Хліба й сала вуйко доклав під самісіньку зав’язку, і я закинув на одне плече автомат, а на друге — повний клуночок щастя.

Уже в сінях вуйко притримав мене за рукав.

— Ти питав, чи заходив хто з наших, — заговорив він пошепки, наче боявся, що його почує цьоця Юстина. — З хлопців ніхто. Приходила тільки Михася.

— Михася? З Божикова?

— А яка ж! Вона так гірко плакала за Васильком, що й моя коло неї заслабла.

Мене вдруге за вечір щось штовхнуло у груди. Василем звали Стодолю. Виходить, Михася не знала, що він живий. Чи знала? Може, вдавала горе про людське око?

— Звісно, що плакатиме, — сказав я. — Вона ж його наречена.

— Який славний парубок був!

— Славний.

Я вище на плече завдав клунка і вийшов надвір.

Стояла тепла лагідна ніч.

Співали цвіркуни. Солодко пахло змолоченою соломою.

Попереду не було жодної засідки.

Великий Віз стояв над Стрипою, і сім його звізд світили мені дорогу.

Якби я був Брозом, то вигукнув би ніжним голосом Сосюри: «Гей, ви, зорі ясні! Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?»

Я був щасливий.

3

— Почніть, друже Міську, з того, як ви стрілися зі Стодолею біля осичняка, — попросив я.

— Бідна, бідна Мотря, — тяжко видихнув Сірко, який, лежачи на прічах, читав «Мазепу». Поклавши книжку на груди, він наставив вуха в наш бік.

Я налаштував машинку, заклавши в неї три аркуші цигаркового паперу через дві кальки. Місько поволі складав звіт, а я, мов дресирований дятел, вистукував на клавішах.

Коли Місько затемна прийшов до