Читати книгу - "Кімната"

— Країну Див?

Ма сердито вигукує, ще й так голосно, що я стукаюся головою об Ліжко.

— Вибач.

— Я натрапила на металеву сітку.

— Де?

— Отут, у дірі.

Сітка в дірі? Я засуваю руку глибше і глибше.

— Відчуваєш метал?

— Ага.

Метал холодний, гладенький, і я обхоплюю його пальцями.

— Коли він переробляв повітку на Кімнату, — каже Ма, — то сховав сітку під брусами підлоги, а також у всіх стінах і навіть у стелі, щоб я не змогла пробити їх.

Ми вилазимо з-під Ліжка і знову сідаємо на нього. Я тяжко дихаю.

— Виявивши цю діру, — каже Ма, — він завив.

— Як вовк?

— Ні, він реготав. Я боялася, що він мене поб’є, але йому це видалося страшенно забавним.

Мої зуби міцно стиснуті.

— Він реготав щоразу, коли згадував про це, — каже Ма.

Цей Старий Нік — смердючий, мерзенний зомбі і викрадач.

— Треба вчинити заколот, — пропоную я їй. — Я розірву його на шматочки своїм реактивним мегатронним трансформером-бластером.

Ма цьомає мене в кутик ока.

— Зашкодивши йому, ми однаково нічого не досягнемо. Якось я намагалася його вдарити, коли прожила тут близько півтора року.

Це приголомшливо.

— Ти вдарила Старого Ніка?

— Сталося все так. Одного вечора, коло дев’ятої години, взявши накривку з унітаза й гострий ніж, я встала збоку від дверей...

Я знову спантеличений.

— Але ж в Унітаза немає накривки.

— Колись вона лежала на бачку. То була найважча річ у Кімнаті.

— Ліжко ще важче.

— Але ж я не могла підняти ліжко, правда? Потім, почувши, що він зайшов...

— Двері бібіпнули?

— Саме так. Я щосили вдарила його по голові цією накривкою.

Я засуваю великий палець у рот і починаю гризти ніготь.

— Та мені забракло сили — накривка впала на підлогу й розкололася надвоє, а він, Старий Нік, устиг замкнути за собою двері.

Я відчуваю в роті якийсь дивний присмак.

Голос Ма звучить уривчасто.

— Я знала, що єдина можливість урятуватися — це дізнатися код, тож приставила до його горла ножа. Отак, — Ма приставляє мені під бороду свій ніготь, одначе мені це не подобається. — Я звеліла сказати мені код.

— І він сказав?

Ма зводить дух.

— Він назвав кілька цифр, і я пішла, щоб набрати їх.

— А що то були за цифри?

— Не думаю, що то був справжній код. Він схопився, вивернув мені зап’ясток і забрав ножа.

— Твій хворий зап’ясток?

— Ну, перед тим він був здоровий. Не плач, — мовить Ма, притиснувшись до мого волосся. — То було дуже-дуже давно.

Я хочу щось сказати, але в мене не виходить.

— Тож, Джеку, не варто й намагатися бити його. Коли він назавтра прийшов, то заявив, що, по-перше, ніхто й ніколи не змусить його сказати мені код. А по-друге, якщо я коли-небудь знову насмілюся встругнути таке, то він піде назавжди і я помру з голоду.

Гадаю, вона розповіла мені все.

Мій пузик гучно бурчить, і я думаю, навіщо Ма повідала мені цю страшну історію. Вона каже, що нам треба...

Тут я моргаю і заплющую очі, бо Лампа раптом спалахує і заливає все довкола сліпучим світлом.

Смерть

Ма нічого з цього не їсть, вона стоїть біля Комода і дивиться на Вазон. Опало три листочки. Ма торкається стебла і...

Ні!

— Він уже помер.

— Це ти його зламала.

Ма мотає головою:

— Живі рослини гнуться, Джеку. Гадаю, він помер з холоду, замерз усередині.

Я намагаюся з’єднати стебло. Мені потрібна клейка стрічка, але тут я згадую, що її більше немає. Ма використала рештки стрічки, щоб склеїти частини зорельота. От дурна Ма! Я біжу до Ліжка, витягаю з-під нього Коробку, знаходжу в ній зореліт і відриваю шматки клейкої стрічки.

Ма мовчки спостерігає.

Я обмотую стебло, але стрічка спорскує і воно розламується на частини.

— Мені дуже шкода, — каже Ма.

— Зроби так, щоб Вазон знову ожив, — прошу я.

— Я не зможу цього зробити.

Вона чекає, коли я перестану плакати, а тоді витирає мені очі. Мені стає жарко, і я скидаю з себе зайвий одяг.

— Мабуть, треба викинути його на сміття, — каже Ма.

— Ні, — заперечую я. — Ліпше в Унітаз.

— Він заб’є нам труби.

— Ми можемо розірвати його на дрібні шматочки...

Я цьомаю кілька листочків Вазона і змиваю їх; потім кидаю інші листочки і теж змиваю; кінець кінцем я кидаю шматочки стебла.

— До побачення, Вазоне, — шепочу я.

Може, в морі його частини знову з’єднаються і він виросте до Небес.

Я пригадую, що море справжнє. У Зовні все справжнє. Усе-усе, бо я бачив літак у синьому небі серед хмар. Ми з Ма не можемо вийти туди, бо не знаємо таємного коду, однак він теж справжній.

Раніше я й не думав, ніби можна сердитися через те, що ми не можемо відімкнути Дверей; моя голова була надзвичайно маленька і не могла вмістити в себе те, що в Зовні. Коли я був малям, то й думав, як маля, але тепер мені вже п’ять рочків, і я знаю все.

Відразу ж після сніданку ми купаємося; вода з крана аж парує. Ми наповнюємо Ванну до країв — ще трохи, і вода почне переливатися на підлогу. Ма лягає на спину і мало не засинає, проте я буджу її, щоб вимити їй голову, а вона миє мою. Ми перемо білизну, але на простирадлах багато довгого волосся, і нам доводиться його вибирати. Ми влаштовуємо перегони: хто зробить це швидшіше.

Мультики вже закінчилися, у Телевізорі показують дітей, що фарбують яйця для Зниклого Кролика. Я переводжу погляд з однієї дитини на другу і кажу подумки: «Ви всі справжні».

— Для Великоднього Кролика, а