Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Іноді мені здається, що я просто граю роль у чужому житті. Усі навколо ходять, усміхаються, сміються. А я? Я ніби за склом, звідки не чути жодного звуку. Це чужий світ. У ньому немає нічого для мене. У ньому не залишилося місця для мого болю. Коли колеги запросили мене на цей день народження, я просто не знайшла в собі сил відмовитися. Я сказала "так", хоча кожен куточок моєї душі кричав "ні". Я йшла сюди, ніби мене тягнуло невидиме мотузками. Я знала, що буде боляче. Я знала, що не готова. У ресторані шумно, всі веселі. Гучні голоси, сміх, дзвін келихів. Усе як має бути на святі. Я теж тут, але я чужа. Я чужа навіть для самої себе. Артем сидить поруч, і я відчуваю його тепло. Я знаю, що він завжди поруч, завжди намагається підтримати мене. Але всередині мене порожньо. Просто порожньо. Його слова, його увага - все це не чіпає мене. Я не можу відповісти йому. У мені немає нічого, щоб дати йому. Я вичавлена. Я підношу келих із вином до губ і роблю маленький ковток, але вино здається гірким. Я повертаюся до Артема, намагаючись посміхнутися, але моя посмішка виходить натягнутою. Він дивиться на мене із занепокоєнням, і я відчуваю, що він щось хоче сказати. 

- Інно, з тобою все гаразд? - нарешті вимовляє він, торкаючись моєї руки. Його голос тихий, м'який, немов він боїться зруйнувати ту тендітну маску спокою, яку я натягнула на своє обличчя. 

- Так, усе нормально, - автоматично відповідаю я, хоча сама собі не вірю. Нормально? Коли це було востаннє? Я навіть не пам'ятаю. Здається, це було в іншому житті, десь до всього цього кошмару. До того, як мій світ завалився.

Моє серце стискається. Я бачу, як він продовжує дивитися на мене. У його очах співчуття, турбота, але мені це не потрібно. Я більше не хочу, щоб мене жаліли. Я хочу, щоб це все закінчилося. Я хочу, щоб біль пішов, щоб він більше не тримав мене за горло, не тиснув зсередини.

І в цей момент, коли я піднімаю очі, все стає ще гірше. У двері ресторану входять Ігор і Катя. Час завмирає. Я не можу повірити своїм очам. Вони сміються. Вони тримаються за руки. Катя шепоче щось на вухо Ігорю, і він усміхається їй. Моє дихання завмирає, наче хтось стиснув мої легені в лещатах. Знову цей біль. Знову цей ніж у серці. Коли я підняла очі і побачила їх разом, світ навколо немов стиснувся в один тугий вузол. Ігор і Катя. Йшли поруч, їхні пальці були переплетені. Повільно, впевнено, ніби вони володіли всім простором навколо. У цьому було щось нестерпно нахабне, майже глузливе. Вони ніби демонстрували свій зв'язок кожному, не боячись, що хтось може побачити й засудити. Не боячись, що я можу побачити.

У Ігоря все той самий строгий, вивірений стиль: чорні штани, сорочка з розстебнутим коміром, що підкреслює його впевненість. Нічого зайвого, тільки холодний, майже залізний погляд, який тепер був спрямований на неї. Це погляд власника. Він завжди так дивився, коли хотів показати, що володіє чимось або кимось. Раніше це була я. Тепер - вона. Цей погляд роз'їдав мене зсередини, як отрута. Катя йшла поруч із ним, дрібними кроками, чіпляючись за його руку, як за щось, без чого вона не могла б іти далі. Її чорне, блискуче волосся падало на плечі густими, важкими пасмами, майже до пояса. Маленька, кругленька, з ляльковим обличчям - вона була схожа на ожилий персонаж з аніме. У неї були великі карі очі, завжди трохи розширені, як у переляканої дитини, хоча я знала, що в цих очах давно немає нічого дитячого. І, як би я не намагалася боротися з цією думкою, її образ пробивав мене наскрізь. Вона була точним втіленням того, що колись подобалося Ігорю. Маленька. Чорнява. Повністю протилежна мені. Я пам'ятаю, як одного разу він говорив, що завжди любив мініатюрних жінок із темним волоссям. Я, зі своїм світлим волоссям, блакитними очима і високим зростом, завжди здавалася йому чимось іншим, незвичайним. І я думала, що саме це він цінував у мені. Думала. Як же я помилялася.

Катя була тією, кого він обирав у своїх фантазіях. Вона - реальність, втілена мрія, яку він завжди хотів, але не отримував. Поки не отримав мене. А потім, коли я стала для нього звичною, непотрібною, передбачуваною, він знайшов саме таку, як вона. Це був удар під дих, якого я не очікувала.

Катя одягнена в відверту чорну сукню, що підкреслювала кожну її округлу лінію. Вона, звісно, знала, який вигляд мати. Вона виглядала занадто... демонстративно. Ніби її завдання - підкреслити свою сексуальність до межі, до вульгарності. Усе в її зовнішності кричало про те, що вона поруч із ним, і цим вона хоче виділити свою владу. Чорні туфлі з підборами піднімали її сантиметрів на десять, але вона однаково здавалася такою маленькою, такою крихітною поруч із його високим силуетом. Контраст між ними був майже карикатурним. Я не могла відірвати від них погляду, як не старалася.Усередині мене спалахував пекельний біль. Чому вона? Чому їй дісталося те, що колись було моїм? Чому він дивиться на неї, як на щось своє, наче вона належить йому цілком і повністю, наче я ніколи не існувала? Це почуття володіння, яким Ігор завжди вирізнявся, зараз обрушилося на мене з новою силою. Я бачу, як він проводить поглядом по її фігурі, по довгому чорному волоссю, і мені хочеться закричати. Наче кожен його погляд - це ніж, яким він раз по раз ріже моє серце. Вони пройшли повз мене, не помітивши, або не захотівши помічати. Ігор і Катя сіли за столик у кутку. Вона обхопила його руку, ніби боялася, що він може піти. Вони перемовлялися, майже не звертаючи уваги на оточуючих, їхні обличчя близько одне до одного, наче вони будували свій окремий світ, у який ніхто не міг проникнути. Я бачила, як вона щось говорила, сміялася, шепотіла йому на вухо, а він усміхався. Його посмішка... Коли він востаннє так усміхався мені? Я не могла згадати. Ця посмішка, яка була його фірмовою - владна, впевнена, трохи глузлива - вона завжди змушувала моє серце битися швидше. Але тепер ця посмішка належала їй.  Я стиснула кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні. Біль був нестерпним, пекучим. Я відчувала, як щось усередині мене ламається остаточно. Більше не залишилося ні сил, ні бажання прикидатися, що мені все одно. Вони продовжували сидіти, немов весь цей ресторан належав їм. Немов не існувало жодної реальності, крім їхніх двох. Цей образ спалював мене зсередини.