Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

«Та що ви причепилися до мене? Стільки років я був нікчемним батьком, а тепер — бачте — я конче потрібен!»

З його вуст зірвалася негучна лайка. Назар стиснув телефон і коротко відписав матері, що про все пам’ятає, але спочатку робота. Тоді повернувся у головне меню вайбера, торкнувшись пальцем фіолетової стрілки ліворуч, і зайшов у діалог з колишньою. Останні роки цей чат слугував хіба для дурнуватих пересланих картинок-привітань з Новим Роком чи Великоднем. Він і не пригадував, коли востаннє вони переписувалися чи бодай по-людськи розмовляли. Сьогодні наче не випало жодного свята, чи він щось пропустив? Коли Назар узявся читати повідомлення від Інни, ним аж почало підкидати від злості.

«Привіт. Я просила тебе як нормальну людину поговорити з сином!» 13:55

«Яблуко від яблуні! Він з минулого тижня не з’являвся у школі» 13:56

«Це ти винен. Він знає, що батя мєнт, і робить, що хоче!» 13:56

«Тепер і додому вже перестав приходити. В четвер посеред ночі завалився і зразу кудись побіг. Слухавку від мене не бере!» 13:58

«Ти тут?» 14:05

«Розберися з ним. Якщо він і сьогодні вдома не ночуватиме, я його вб’ю!» 14:05

Назар голосно зітхнув. Глянув на папери, розкидані по столі, тоді підняв очі на монітор і побачив, що на робочу пошту прийшов лист від Стельмах Віри. Спочатку розгорнув його на весь екран, переглянув прикріплені файли та почав їх скачувати на робочий стіл, створивши теку «Валіза», тоді повернувся у вайбер і коротко відписав колишній:

«Я з ним говорив учора телефоном. Зустрітися зараз не можу, але обіцяю зателефонувати сьогодні ще раз» 14:15 «Не накручуй» 14:15

Останнє повідомлення одразу ж подумав видалити, але було запізно: у правому нижньому кутику підсвітилися фіолетовим дві пташки — вона прочитала.

«Мені твої поради не потрібні! Розберися зі своїм сином, інакше — роби з ним, що хочеш, — він може додому не приходити» 14:17

Прочитавши це повідомлення, він наче почув, яким тоном вона це промовляє — безжальним, зверхнім, ледь зриваючись на крик. Під час подружніх сварок, які переслідували їх мало не щодня, аж до розлучення, вона ставала у свою «позу» — руки надійно схрещені, пальці впиваються у плечі так, аж виступають червоні сліди від довгих нігтів, чорні смолянисті пасма волосся спадають на очі, обличчя заливає багряний рум’янець. А тоді вона написала те, що змусило його пожбурити телефон на підлогу:

«Я вагітна. Ми з Сєрим чекаємо дитину, тому з такими вибриками мені твій синок тут не потрібен» 14:18

Світ закрутився. Здавалося, що хтось накинув йому на голову шматок червоної тканини й почав несамовито розкручувати стілець. Ноги більше не відчували підлоги, серце стиснув невидимий кулак. Як же так? Стільки часу вона домагалася обмежених батьківських прав для нього — «мусора» і психопата — а тепер, як матиме іншу дитину, Костя їй уже не потрібен?! Господи, що з цією жінкою не так? Де та мила, сором’язлива дівчина, яка готувала найсмачніші голубці на цій довбаній планеті? Яка вміла так сильно кохати, що іноді Назар думав, що йому це мариться, що вона просто наснилася... Що ж, таки приверзлося. Від тієї його жінки не залишилося й сліду. Чергова ілюзія, ще одна лицемірка з десятком масок під рукою!

Він завис. Робота вилетіла з голови, ніби її здмухнуло вітром. Назар сидів за столом, накривши лице руками. Спершись ліктями об поверхню столу, хитався вперед-назад, насилу стримуючи бажання голосно вилаятися. Аж тут у двері постукали. Назар сіпнувся, прибрав руки, сів рівно й дозволив увійти. З одвірка випірнув один з оперативників.

— Капітане, дозвольте звернутися!

Назар кивнув і вказав на стілець. Обличчя його було вкрите червоними плямами.

— Усе гаразд? — обережно поцікавився поліціянт. — Ви маєте якийсь стурбований вигляд...

— Та ні, все добре, — відмахнувся Назар. — Просто сімейні проблеми.

Оперативник увічливо посміхнувся й глянув розуміючим поглядом. Цей хлопець Назару подобався. Молодший лейтенант Василь Новак, двадцять п’ять років. Тихий, сумлінний, доволі талановитий. В управлінні подейкували, що цей щасливець ходить в мазунчиках у Гричака.

— А я з новинами! — радісно повідомив Василь.

— Будь ласка, потіш мене.

Назар почув, що клятий телефон знову гуде. Він крекнув й нагнувся до підлоги, аби його підняти. Цього разу був лише телеграм — Віра питала, чи він отримав звіт.

«Так», — відписав коротко і поклав телефон екраном униз на край столу. Тим часом оперативник витримав паузу, спостерігаючи за капітаном, а тоді озвався:

— Знайшли автомобіль! Він був припаркований неподалік Пасічнянського мосту.

— Ну, слава Богу! — вигукнув Назар. — Що там?

— Море крові в багажнику. Криміналісти вже працю.

— А чому мене на місце не викликали?! — урвав його Назар, тоді підвівся і навис над парубком. Той зіщулився. Погляд Василя забігав кабінетом.

— Так. — затнувся, — так підполковник же там був! Він і розпорядився вас не займати.

Як же його це бісило! Знайшли автомобіль жертви, який він допоміг розшукати. Багажник залитий кров’ю, а його — старшого оперуповноваженого — не викликали!

— Фотографії зробили? Коли будуть висновки криміналістів?

— Так, усе зробили за протоколом, — заспокоїв його Василь. — Висновки обіцяють до завтра надіслати.

— Де авто? — спитав Назар, усе ще тамуючи роздратування.

— Відігнали до лабораторії.

Розділ 23

Четвер

Покинувши «хату», Діма неквапливо рушив через центр додому. Дорогою, як завжди, слухав музику та, занурившись у власні думки, ледь помічав довколишній світ. Сонце вже сховалося за обрій, поступившись темряві. Місто почало огортатися тьмавим світлом ліхтарів й звільнятися від потоку автомобілів на вулицях. Вечірній гамір завжди інший — стихають ділові розмови і гуркіт коліс, зате наростають розслаблений сміх та музика.

Здійнявся вітер. Дмитро відчув прохолоду й заштовхав руки глибоко у кишені джинсівки. Минувши центр, він прискорив темп. Кортіло якомога швидше дістатися додому й зачинитися у своїй кімнаті, сподіваючись, що сьогодні обійдеться без сварок. Але чуття підказувало щось геть протилежне — на потилиці й уздовж хребта здійнялися крижані брижі. Нема чого сподіватися — сьогодні теж не минеться. Діма відчував тривогу.

Перетнувши дорогу на вулиці Гординського, пірнув у двори. Там, серед п’ятиповерхівок, було дуже тихо й темно. Він причалапав до найближчої лавки, сів та