Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

— Твою ж мати! — раптом вилаявся хлопець.

Запальнички не було. Діма скочив на ноги й заходився обмацувати всі кишені. Порожньо. Неприкурена цигарка полетіла йому під ноги.

«Я не міг загубити татову запальничку!»

Він перерив усі кишені по кілька разів, скинув куртку, вивернув її і жбурнув просто на землю. Тоді, вкотре грубо вилаявшись, почав розмірковувати, коли востаннє її витягав. Цигарку, що впала, не став підіймати, натомість зі злістю розчавив її й копнув якнайдалі.

«Довбаний фонтан, далі сквер за драмом... а потім була „хата“. Там я курив?»

Піднявши й одягнувши куртку, Діма рвучко розвернувся й знову попрямував у центр. У голові йому стугоніли спогади про останню розмову з батьком — той просив берегти запальничку до його повернення. Хоч тато так і не приїхав додому, Діма стільки років тримав її у себе — беріг, полірував, навіть поміняв кремінь і заправляв свіжим бензином... Здавалося, якщо він дотримається слова, котре дав тоді батькові, той неодмінно повернеться. Щоразу, як Діма крутив у руках уже добряче затерту (попри дбайливий догляд) дрібничку, він уявляв, як тато — наче справжній супергерой! — вертається додому й копняком викидає на вулицю Вітька. Мріяв, яким чудовим стане їхнє життя з його поверненням — мама забуде про пияцтво, вони зроблять у квартирі ремонт, і більше не буде соромно запрошувати в гості друзів; а ще Діма підтягнув би навчання, здав би ЗНО (до якого зараз навіть не думає готуватися) та вступив би до університету внутрішніх справ, або на юридичний у Стефаника[8]. Так, він хотів би працювати в органах чи адвокатурі. Йому подобалося правознавство, хоч учителька — його класна керівничка — страшенно бісила. Попри все Діма розумів — нічого цього не буде, адже тато ніколи не повернеться.

Заглиблений у спогади, хлопець дійшов до першої точки пошуків — фонтану на Вічевому Майдані. Облазив рачки кожен сантиметр мармурових сходів і підмурівка, на якому сидів удень, але там виявилося порожньо. Холодні бризки хлорованої води фонтану огидно намочили одяг, гучна попса з динаміків діяла на нерви. Не гаючи часу, Діма помчав стометрівкою, розштовхуючи ліктями натовп людей, які вибралися на вечірню прогулянку містом. Він прямував до драмтеатру. У меморіальному сквері було менш залюднено. Лавка, де він сидів удень, виявилася вільною, але й там запальнички не було. Нервуючи дедалі більше й знемагаючи від виснаження, хлопець побіг вулицею Незалежності, звернув перед стометрівкою праворуч і дістався площі Міцкевича, де розкинувся невеличкий затишний сквер, підсвічений ліхтарями.

Обличчя розпашіло й лисніло від крапель поту. Спина під курткою теж добряче змокла, а ноги стугоніли від утоми. З останніх сил, присвічуючи собі ліхтариком з мобільного, оглянув чергову лавку. Знову не знайшов нічого, опустився на холодні дошки, задер голову й затулив лице руками. Очі почало щипати.

— Який же я дебіл. — прохрипів сам до себе крізь долоні.

Ледь не плачучи, Діма прибрав руки зі свого обличчя й запустив пальці у відросле масне волосся. Затиснув у кулаках жмути й щосили рвонув.

— Сссука!

Двійко дівчат, що присіли неподалік, кинули на хлопця здивовані погляди. Але він їх не бачив. Перед очима стояв усміхнений тато у своїй красивій чорній формі, а в простягнутій руці зблискувала запальничка із вигравіюваним гербом «Беркута». Діма широко розставив ноги, сперся ліктями у свої коліна, склав долоні в «замок» і втелющив погляд під ноги.

— Ти знаєш що це, малий?

Тато — високий, красивий, в ретельно випрасуваній формі — простягав йому на широкій долоні блискучу сріблясту запальничку. Від нього приємно пахло лосьйоном після гоління та кавою.

— Так, тату!

Діма роздивлявся її з роззявленим ротом.

— Для мене дуже важно, щоб ти зараз її узяв собі, заникав десь і зберігав, поки я не вернуся додому. ОК?

— Ууу... — протягнув зачаровано Діма.

— Ти зробиш це для мене?

Тато затримав погляд на хлопчикові. Його очі світилися гордістю й любов’ю. Він був певен, що поїздка буде короткою, — налякають трохи студентів і роз’їдуться по домівках. Легка робота, за яку добре платять. Уже навіть планував витратити отриману надбавку на подарунки дітям до Миколая. Дімка марив мобільним телефоном, а манюня Леся зраділа б великому іграшковому автомобільчику, що в них діти можуть кататися надворі. Він навіть уже побачив саме таку «автівку» — жовтеньку, з міньйонами. Попри спокійне серце щодо цієї поїздки чомусь не хотілося брати з собою ані запальничку, ані свого армійського ножа. Його сховав серед шкарпеток у шафі.

Одинадцятирічний Діма кивнув на знак згоди й узяв запальничку обома руками. Тримав так обережно, ніби то був не просто шматок металу з гравіюванням, а крихка коштовність. Батько узяв синові долоні у свої:

— Слово пацана, малий, це закон!

Він нагнувся й поцілував Діму в маківку. Хлопець заусміхався, а пізніше, коли за татом зачинилися двері, тихенько заплакав у своїй кімнаті. Запальничка лежала в коробці з кольоровими олівцями, за три роки він почав нею користуватися, коли спробував курити. Перший рік Діма плакав за татом щоночі, а щоранку з надією зиркав на двері. Стало гірше, коли мама привела додому іншого чоловіка. Тоді довелося розучитися плакати... розучитися чекати.

Темрява густішала. Повітря робилося дедалі прохолоднішим, а натовп людей танув на очах. Діма не знав, скільки часу просидів отак, вивчаючи бруківку під ногами. Та коли сквер перед кінотеатром «Люм’єр» спорожнів, він раптом згадав про Гошу. Й одразу захотів ляснути себе по лобі — це ж елементарно! — він скидав «на хаті» куртку, а запальничка була в кишені! Діма випростався, вихопив свій мобільний й узявся телефонувати Гоші. Певність, що запальничка досі валяється на підлозі у вітальні, розросталася приємним заспокійливим теплом. Але Гоша на дзвінок не відповів. Діма наполегливо набирав друга кілька разів поспіль і слухав довгі гудки до тієї миті, доки система сама не уривала їх.

На годиннику вже було за північ.

Діма сховав телефон, упевнено рушив знайомим маршрутом й менш ніж за півгодини вже стояв під під’їздом Гоші. Подвір’я пустувало. Темрява клубочилася перед входом, це був єдиний під’їзд, над яким не горіла вулична лампа. Не зволікаючи, Діма пірнув досередини й помчав угору сходами.

На майданчику другого поверху, де була квартира Гоші, теж стояла темрява, хоч в око стрель. Діма увімкнув ліхтарик на телефоні й постукав у двері. Мобільник гучно