Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— На усіх сміттєзвалищах є щури, — просто відказала вона. — Вони великі й кусаються.

Щось мені підказувало, що говорить вона з досвіду, тож я припнув язика, намагаючись обміркувати інший шлях відходу.

За нашими спинами я почув, як Віктор щось сказав. І він не шепотів. Я обернувся і, на мій жах, побачив, що він стоїть, цілком видимий.

— Вниз! — зашипів я.

Але Віктор так і стояв. Ніби того було замало, він почав махати руками над головою.

Я схопив Віктора за халат та намагався потягнути його вниз.

— Що ти робиш? — просичав я.

— Він сліпий, — відказав Віктор.

— Він що?

— Сліпий. Він не бачить.

— Я знаю, що... — я підвівся й поглянув на чоловіка. Він нерухомо сидів. Але звідки Віктор знав, що той сліпий?

— Він має рацію! — вигукнув зі свого похідного стільця чоловік, голос його луною прокотився по звалищу. — Сліпий, як кажан!

— Один сліпий, двоє дурних і один наляканий, — з посмішкою мовив чоловік на демпінговому стільці.

Ванесса, Віктор та я рядком стояли перед ним. Ніхто з нас досі й слова не сказав, ми просто дивилися на нього. Він був одягнений у дещо завеликий костюм, білу сорочку, фетровий капелюх та білі рукавички. Обличчя під фетровим капелюхом було чорне, але борода та посмішка — білі. На очах його була полуда, яка нагадала мені озеро у Дзеркальному лісі, поверхня якого була вкрита жаб’ячою ікрою, в яку я кидав камінці, аби перевірити, чи почуватимуся за це винним. Я почувався. А тоді кидав наступний камінець.

Ванесса, Віктор і я запитально подивилися одне на одного.

— Ось, — сказав чоловік, вказуючи на найбільшу пару вух, що я коли-небудь бачив; вони скидалися на блюдця. — Ви двоє човгаєте, коли ходите, а ти... — сказав він, тицяючи у мене чорним ціпком, оздобленим блискучою мідною кулею, — швидко говориш та неглибоко дихаєш. Розслабтесь. Тут нічого боятися. Ви приїхали зі сміттям.

— Ні, — швидко відповіла Ванесса.

— Це було не питання, дівчинко моя. Я знаю, що ви приїхали зі сміттям. Ніхто не відчиняв дверцят сміттєвоза, а ви прийшли сюди звалищем, а не дорогою. Він знову вказав на свої величезні вуха. Ніхто не підкрадеться до старого Фейти. То які у вас плани?

— Ми прямуємо на південь, — мовив я. — Чи північ. Треба подумати. Як ми можемо вибратися звідси?

— Оскільки машини ви не масте, то на автобусі.

— Який ходить коли?

— Раз на день. Боюся, він поїхав дві години тому.

Троє з нас, які могли бачити, перезирнулися.

— Ми могли би поїхати автостопом?

Темношкірий чоловік на кемпінговому стільці від душі розсміявся.

— Що смішного? — запитав я.

— Ні, ніхто тут не їздить автостопом та не підбирає попутників уже тридцять років, від часів стрілянини Гарді. Повірте мені, вас ніхто не підвезе.

— Тому що подорожній застрелив водія, якого звали... що, Гарді, тридцять років тому?

— Так, але гірше того. — Зітхнув сліпий. — Гарді також застрелив подорожнього. Тому тут не подорожують автостопом або не беруть попутників.

— Чорт.

— Можна й так сказати. Хочете почути решту історії?

— Ні, дякую, — відказав я. — Нам треба йти.

— Автобуса не буде ще двадцять дві години, — зневажливо сказав чоловік. — Тож поліція сказала, що Гарді — який відсидів за крадіжку — шукав жертву. І молодий подорожній робив те ж саме.

Я подивився на Віктора й Ванессу, які просто знизали плечима.

— Пхе! — буркнув Віктор.

— Містере Райс, — мовив я, — але ви ж навіть не можете нею кермувати.

— Ціна, мій наляканий друже, не визначається цінністю автівки для мене. Вона визначається її цінністю для вас. А це, мабуть, досить багато, бо ж ви утікачі з поліцією на хвості.

Я бачив, як широко розплющилися Вікторові очі, коли він витріщився на мене.

Я прочистив горло.

— Чому ви взагалі так думаєте, містере Райс?

— Тому що ви смердите сміттям, тому що ви не знаєте, де знаходитесь, і тому що до нас швидко наближається звук поліційних сирен.

— Поліційних сирен?

Він вказав на свої вуха.

— Гадаю, поліція буде тут хвилини за три.

Я ковтнув. Заплющив очі. Спробував подумати. Що ж сталося після того, як я пішов із кабінету директора? Очевидно, агент Дейл не поїхав би додому, не спробувавши ще раз переконати мене зізнатися. Але коли ніхто мене не зайшов, забили на сполох. А тоді, коли вони зрозуміли, що близнюки теж зникли, агент Дейл вдався до... як там воно зветься? Дедукція! Він би виключив усе неможливе, лишився із можливим, і у такий спосіб дізнався б, як ми втекли. А поліційна автівка, якої я й досі не чув, вочевидь, могла їхати значно швидше, ніж сміттєвоз.

Я знову прочистив горло.

— Містере Райс, чи не могли б ви позичити нам машину та не казати поліції нічого про наше перебування тут?

— Я так не думаю, ні, — відказав Райс.

Я подивився на Віктора та Ванессу. Віктор повільно кивнув, ніби намагався щось мені сказати, а тоді запхнув руку в кишеню свого кухарського халата та дістав із нього те, що, на мій жах, виявилося величезним кухонним ножем. Я шалено захитав головою, але Віктор просто повільно похитав головою у відповідь, ніби повідомляв мені, що рішення вже прийняте. Він зробив крок до Фейти та підняв ножа для атаки.

— Ось гроші за машину! — випалив я,