Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Поки Кіан і справді смажив млинці, я все думала, яким чином поговорити з Лукасом. Ну прийду я, що сказати? «Привіт, я все знаю»? Клішованість такої фрази збентежила мене ще більше, ніж імовірна відповідь на неї. Я не хотіла, щоб Лукас вважав мене загрозою, не хотіла, щоб ми опинилися по різні боки барикад, хоча вже й так сильно розходилися. 

Тому, поки ми під’їжджали до гаража з іншого боку, аби оминути порт, у мене пітніли долоні й спина, а в думках була в’язка безглуздостей. Кіан мені відкілясь дістав одну милицю й вирік, що в дитинстві на футболі зламав ногу, тож користуватися його реліквією треба обережно. Я була певна, що милиці мені геть не потрібні, що ходити я зможу й без того, але той по-філософськи підняв палець і хвилини три повчав мене, що так буде ліпше, адже я не навантажуватиму ногу, тож вона загоїться швидше. 

Піти зі мною я йому категорично заборонила, а вручила ключі від Міллі й наказала забрати її з паркування під моїм будинком, якщо Лукас не забрав її раніше, у чому я дуже сумнівалася. 

— Давай телефон, — Кіан простягнув одну руку, іншою вирулюючи у вузький перевулок. 

Я так вигнула брови, що аж лоб заболів. 

— Га? 

Він зупинив авто, потягнувся й рукою вихопив з моєї кишені телефон. 

— Гей! — вигукнула я, але Кіан тут же повернув екраном до мене й похмуро пробурмотів: 

— Розблокуй. 

Я склала руки на грудях. 

— Розмріявся. 

У його очах з’явився темний блиск, він відкрив набір екстренного номера й ввів туди цифри. 

— Коли звільнишся — подзвониш. 

— Міг би й відразу сказати, що номерок хочеш записати. 

— А так би розблокувала телефон? — здивовано перепитав Кіан, опустивши руки на коліна. 

Я пхикнула. 

— Я б хоча подумала над такою можливістю. 

Телефон його я таки зберегла. Чи то один із його номерів. 

Переступивши поріг гаража, я знову вдихнула знайомий і такий рідний запах мастил, бензину та заліза. Лукас на кухні з кимось голосно лаявся. За мить я виявила суперницю: почувся голос Тати. У них суперечки не були рідкістю, це не новина, а найчастіше вони сварилися з-за дрібниць. Й от зараз я почула слова «двигун» та «програю», а також дуже впевнену фразу про «це в тебе просто руки криві». 

У якусь мить Лукас завважив моє стовбичення й кілька секунд спантеличено вдивлявся в мене, затим махнув рукою й прошепотів щось Таті. Та теж обернулася. 

— Ві! Хвала небесам, я вже не знав, що й думати. Як нога? Кажуть, через тебе цілий заїзд перенесли. 

— Якщо кажуть, значить, правда. 

— Сідай, хочеш бутерброда? 

— Ні, дякую, я на кілька хвилин, бо треба… е-е-е… ще додому заїхати, глянути, що там, Міллі треба забрати зі стоянки. 

Лукас кілька разів кліпнув, наче згадав про щось. 

— А, так. Я свої ключі від Міллі десь поклав, не знаю навіть де, вибач. 

— Не страшно. Сподіваюся, його не встигли викрасти.  

— Тебе не сильно зачепило? — співчутливо сказала Тата, глянувши на мої ноги. Її світле волосся посипалося по плечах, коли вона схилила голову набік, а очі й направду засвітилися стривоженістю та болісним розумінням. 

Я стенула плечима. 

— Ні, на щастя. Убивати мене, видко, нікому не хочеться. 

— Тоді приходь на тусівку, — вона смикнула кутиком губ і схилила голову набік. — Тягнути я тебе цього разу, звісно, не буду, якщо почуваєшся кепсько, я ж не монстр якийсь, але… якщо нормально, то чому б і ні, як гадаєш? Це чудесно відволікає від усяких тривог і проблем, може, і про свою вавку забудеш. І підстрелити тебе там буде важче. 

Ми з Лукасом безмовно втупилися в неї, проте Тата лише стенула плечима, всміхнулася й підморгнула. 

— Може, і прийду, — сухо відказала я. 

Лукас поряд завовтузився, наче йому було незручно на власному дивані. Він скосив на мене очі, прокашлявся й, вклинившись у розмову, спитав: 

— А де ти перебула вчорашній день та сьогоднішню ніч, якщо не вдома? І як приїхала? 

На мить я зам’ялася, чи варто їм казати про Кіана, чи ні. Якщо мої підозри щодо Лукаса правдиві, то Кіан — його найперший ворог. Але з іншого боку… якщо він не бажає видати себе, то нічим не викаже своєї неприязні.   

— Кіан підібрав. Він же ото мені дзвонив з мільйон разів, нагнав біля квартири й, — на мить я спинилася, різко усвідомивши, що, якщо Лукас справді причетний до махінацій у порту, то він міг і знати про те, що мене підстрелили, про те, що до моєї квартири пробралися. Можливо, він не був до цього причетний, не планував цього, але й не попередив, а просто намагався втримати, добре знаючи, що дарма старається. — Загалом, виділив мені місце на килимку біля дверей. 

Лукас кахикнув. 

— Я сподіваюся, ти жартуєш, еге ж? 

— Про Кіана чи про килимок біля дверей?

— Я ще не вирішив. 

Тата, не витримавши, таки впала на диван з іншого мого боку, потіснивши трошки нас із Лукасом. Вона безпардонно витягнула ноги й усміхнулася. 

— Він таки спроможний на хороші вчинки? Та невже. 

Я вхопилася рукою за милицю, наче вже збиралася йти, і повернула голову до подруги. 

— А ти давно з ним знайома, до речі? Бо, здається, саме ти розповіла мені про нього під час першого мого заїзду. У мене досі стійке відчуття, я той день ніколи не забуду. Такий яскравий спогад. І тебе так добре пам’ятаю в той день. 

Я намагалася надати своєму голосові щирості та безпосередності, щоб не відлякати їх обох, але однаково з їхніх кислих облич, а особливо Лукасового, складалося враження, ніби то не мене підстрелили, а їх двох, до того ж настільки серйозно, що вони тепер з моєї вини стирчали в лікарні. 

На язиці з’явився жахливий присмак. 

— Та, здається, на якомусь з перших перегонів, — вона невизначено махнула ногами в масивних кросівках. — Я бачила його, спостерігала на вечірках, усі про нього говорили постійно. Він же ж постійна зірка шоудаунів. Хтось любив його, обожнював, хтось засуджував.