Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

— Різні ділянки мозку контролюють різні функції тіла, як, наприклад, зір, пам’ять чи апетит, — розповідала Маріанне, обертаючи в руках муляж. — При дисфункції ділянки мозку, відповідальної за настрій, людина впадає у депресію. Ми накладаємо електроди там, де виникає ця дисфункція, роблячи крихітний отвір у черепі пацієнта.

— Стимулюєте й маніпулюєте мозком за допомогою струму?

— Так, відновлюємо стабільність роботи мозку, діючи на нього напряму, підвищуємо або знижуємо активність конкретної ділянки. Це майже так само, як регулювати гучність телевізора.

— Ви проводили досліди на людях?

— Звісно, — відповіла Маріанне Вінтер. — Саме тому й знаємо, що методика дієва.

— Ваші слова наводять мене на думку про лікування електрошоком. Він зажив собі недоброї слави, хіба ні?

— Про електрошок було сказано багато негативу, але він міг давати позитивний ефект для частини пацієнтів. Його застосовують і нині, хоча, на щастя, під значно суворішим контролем, аніж ще кілька десятиліть тому. І якщо можна?… — Маріанне запитально глянула на літнього ведучого.

— Звичайно, — розвів той руками.

— Хочу сказати, що це той самий метод, який застосовували до пацієнтів з хворобою Паркінсона. Метод був напрацьований у процесі лікування хворих на цю недугу. Ми також досягли добрих результатів у лікуванні розладів харчової поведінки, а тепер проводимо тестування на пацієнтах з хворобою Альцгаймера. Я вірю, що в майбутньому це стане рутинною формою лікування більшості психічних станів та захворювань мозку.

— Останнім часом ви взялися за інший напрям — дослідження мозку вбивць?

— Так, подібні дослідження легше проводити в США, аніж у Норвегії, хоча б тому, що доступ до таких об’єктів там значно більший, — Маріанне криво всміхнулася.

Ведучий звів угору брови, схилив набік голову. Видно було, що він захоплюється своєю співрозмовницею.

— Я виходжу з того, що вбивці-чоловіки — і жінки — відрізняються від нас, решти людей, — вела далі Маріанне Вінтер. — Чи існують біологічні й хімічні взаємозв’язки в мозку людей з екстремально агресивною й насильницькою поведінкою, які можуть пояснити їхні вчинки і впливати на них? Чи може психіатрія вплинути на зменшення агресії, маніпулюючи мозком людей з такими нахилами?

— І що ви виявили на цей момент?

— Що дисфункція мигдалеподібного тіла й передніх лобових доль впливає на поведінку багатьох злочинців. Кажучи просто, у мигдалеподібному тілі генеруються агресивні імпульси, тоді як ті самі імпульси гальмуються в лобових долях. Візьмімо для прикладу дворічного хлопчика. У забаві він підкоряється своїм імпульсам і відштовхує іншу дитину, яка грається іграшкою, що йому сподобалася. Але поступово підключаються лобові долі, і тому хлопчик здатний контролювати такі імпульси. У мозку вбивць ми виявили високу активність у мигдалеподібному тілі й низьку — в лобових долях, тобто те, що може призводити і до агресивності, і до відсутності контролю водночас.

Ведучий уже наче хотів закінчувати інтерв’ю, але раптом оперся ліктями на стіл, трохи нахилився вперед.

— Пані Вінтер… — він на мить завагався, але повів далі. — Ви, мабуть, маєте особливий інтерес у дослідженні насильницької поведінки, не лише як науковиця, але й як мати?

Усмішка зникла. Маріанне заціпеніла. Видно було, що вона не готова до такого запитання.

— Ваш син Аллан… дев’ять днів тому…

Якусь мить Маріанне Вінтер сиділа мов паралізована.

— Я тут як вчений, я можу… і я… — вона затнулася, перевела подих. — Даруйте! Це було трохи несподіване запитання… але життя триває, я мушу жити далі. Цю конференцію планували майже два роки. Те, що трапилося, дуже… Аллан хотів би… — Маріанне на мить замовкла, провела долонею по губах. — Це боляче, незбагненно…

Інтерв’ю, по суті, закінчилося. Ведучий, підсумовуючи, мав трохи розгублений вигляд. Почалася реклама.

Можливо, вони домовилися не говорити про Аллана, можливо, навіть Маріанне, даючи згоду на участь в передачі, поставила таку умову. А ведучий порушив домовленість. «Негарно», — подумала Кайса, стишивши звук. Проте їм вдалося чимало витягнути з неї, і тепер текстовий анонс крутитимуть увесь вечір: «Боляче й незбагненно» — каже мати загиблого від рук убивці в Сюннмьоре».

Кайса згадала про апарат, який бачила в підвалі санаторію в Кістевіці. Вона знайшла в телефоні фото апарата, задала в пошук «електрошоковий апарат». Обидва були схожі.

33

Її завжди захоплювало світло. І темрява. Ні світло, ні пітьма не бувають сильними чи слабкими. Червоне і жовте, блакитне й зелене. Тепер зелене. Зелене, мов трава. Запахи теж стали інакшими: ранкові пахощі кави набули іншої глибини, аромат дезодоранта вдарив у ніс, коли він попрощався і замкнув двері. Запах досі висів у повітрі, ледь вловний дух камфори; він нагадував їй мазь, якою мати мастила їй під носом, коли вона застуджувалася. Ментол. Гидота. Пігулки теж смерділи — коров’ячим лайном, зате постільна білизна солодкаво пахла капріфолієм.

Вона налила собі чаю, поклацала пультом канали, зупинилася на новинах саме тоді, як на екрані з’явилася віньєтка.

Спершу в новинах повідомляли про вибори в США, опісля — про референдум у Великобританії щодо виходу з ЄС, а потім диктор сказав: «В Осло має відбутися міжнародна психіатрична конференція на тему «Deep brain stimulation for depression».

Вона сповзла на край стільця.

— У нас в гостях відома в світі норвезька дослідниця мозку, професор Маріанне Вінтер. Вітаємо в нашій студії, — промовив чоловік на екрані й обернувся до гості.

Її рука почала тремтіти, дзеленькнула ложка, вона з грюкотом поставила на стіл горня.

Коли професорка на запитання ведучого про сина відповіла: «Життя триває, я мушу жити далі», вона згорнулася в кріслі калачиком, як дитинча в утробі матері.

Тепер вона виразно відчувала: не лише постіль, але й уся кімната наповнилася пахощами капріфолію. Так пахнув в’юнкий капріфолій на подвір’ї школи першого шкільного дня.

Вона в новій сукенці. Сукня червоно-біла, картата, як і стрічки в довгих косах. Білі черевички, шкарпетки з мереживним кантом й маленькими бантиками по боках. Удома, після школи, мати лютувала, бо вона побоялася привітатись з директором. Вона її зганьбила, кричала мати. Усі підійшли й присіли в реверансі. Тільки не вона, їй здавалося, ніби хтось стиснув її за горло, захотілося втекти світ за очі, до лісу. Мати міцно, немов кліщами, схопила її передпліччя і звеліла: «Іди!» Зрештою, вона таки вийшла наперед, не плакала, зуміла затиснути сльози в голові, щоб вони звідти не витекли, простягнула руку (мати стиснула її ще сильніше) і чемно привіталася з директором. Вона не наважувалася підвести на нього очі, хіба лиш на тисячну частку секунди. Його долоня була спітніла, її пальці теж змокріли. Директор мав примружені очі й фальшивий усміх на губах.

Вдома її