Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

34

Війна, здавалося, залишилася у далекому минулому. Я тоді був ще зовсім юним і не здогадувався, які таємниці життя постануть переді мною. Те, що зі мною трапилося 1944 року, було дивом, ніяк не менше.

Війна не вплинула на мої буденні заняття, я любив рутину. Зрештою, у Дікемарку мало що помічалося. Та все ж дещо мало для мене наслідки. Щодня впродовж восьми років я гуляв постійним маршрутом: через територію лікарні, від корпусу Бйоркелі, повз пансіонат, лікувальний корпус № 1 — праворуч, повз адміністративний корпус — ліворуч і звертав до величезних, гарних головних воріт. Я пишався, що належав до тих небагатьох привілейованих пацієнтів, яким дозволялося самостійно гуляти всіма обширами Дікемарка. По інший бік дороги розташовувалися службові й допоміжні приміщення: клуня, теплиці, пекарня, пральня, майстерні й сад з городом. На руці в мене завжди висів кошик, я нікуди без нього не виходив.

Того дня 1944 року я пригадую, як з корпусу, де мешкали лікарі, вийшов доктор Еліассен, який оформляв мене в Дікемарку, — здається, ніби вічність тому. Він бадьоро помахав мені рукою. Але я не помахав у відповідь. Дивно, як він зумів стати лікарем, думав я, бо розуму йому бракувало. От зовсім недавно спинив мене і запитав, чому я називаюся Крезом. Уявляєте, він не знав, що Крез був царем стародавньої Лідії, за понад п’ятсот років до Різдва Христового, і найбагатшою людиною тогочасного світу. Я, звісно, прибрав собі його ім’я, бо дуже на нього схожий, я теж неймовірно багатий, у мене безліч цінностей: діаманти й мої найвишуканіші парфуми.

Моє багатство, припускаю, дозволяє мені вбиратися не так, як решта тутешніх пацієнтів, не носити оці потворні уніформи: жінки — в смугастих робах, чоловіки — в сіро-бежевих куртках і темних штанах. Їм спотребилося два роки, аби зрозуміти, що такий одяг не для мене. Врешті, погодилися на нову одежину, і жінки в кравецькій майстерні пошили мені, за моїми ескізами, чорний костюм. До нього я вдягаю білу сорочку з чорним «метеликом».

Але найважливішою причиною, чому я прибрав собі ім’я Креза, є те, що я мислю так, як він. Я прочитав про царя Лідії десь відразу після зустрічі з Едвардом Мунком. Крез вважав, що людина лише тоді стає щасливою, коли помре. То була еврика! Так і є, подумав я, прочитавши цю фразу. Саме так і є: людина лише тоді стає щасливою, коли помре. Я спустився до порту Віппетанген, поблизу фортеці Акерсгюс, туди, де 25 листопада 1905 року приблизно о пів на першу ступила в сніжну хляпу нога короля Гокона Сьомого, підтвердивши остаточну незалежність Норвегії. Я довго стояв на краю причалу й насолоджувався миттю, яка поволі переносила мене в стан щасливої ейфорії. А тоді стрибнув. Та хтось мене бачив. Хтось «врятував» мене. Я відбивався, звісно, відбивався, а коли мене витягнули на берег, усе в голові перевернулося, я відчував лише страх, який скував моє тіло.

Я відразу помічаю, як тривога й чорні думи знову оповідають мене, коли я це пишу. У голові наростає рівний, далекий гул, шкіра немов зсихається. Не хочу думати, що сталося до того, як я опинився в Дікемарку. З минулим уже покінчено. Тож… Того дня в часі війни я прогулявся далі, до жіночого відділення. Біля корпусу Борген ріс чудовий блідо-рожевий трояндовий кущ. Того літа я ще не готував парфумів з рожевих чи білих трояндових пелюсток, лише з жовтих та червоних.

Я проминув корпус Дагалі, де тримали найбуйніших пацієнтів. Вони поводились, наче звірі, кричали, вили, билися головою до стін, їли бур’ян і траву. Я чув їх з прогулянкового майданчика на даху, обгородженого високим парканом, а коли задер голову, побачив струмені води. Санітари поливали пацієнтів водою зі шлангів. Не знаю, охолоджували їх у такий спосіб спекотної днини чи струмені води були таким собі фактором стримування. Напевно, так вони все ж стримували буйних.

Багато пацієнтів Дікемарка були, справді, хворі на голову. У сусідній палаті з’явився новий пацієнт, невеличкий чоловічок з ріденьким волоссям і дитячим личком. Я чув, як інші хворі називали його «Малим». За кілька днів у нього стався напад кататонії. Усю ніч він пролежав у ліжку штивний, мов колода, голова заціпеніла за п’ять сантиметрів від подушки. То було незбагненно, але я постійно бачив пацієнтів, які каменіли, наче соляні стовпи; вони лежали в таких позах, у яких нормальна людина нізащо не влежить, або стояли з високо піднятою над головою рукою, непорушно, година за годиною. Я й сам спробував так полежати, задерши догори руку, але витримував не більше кількох хвилин. Професор Альф Бюлль називав це періодичною кататонією. Доки ще не існувало ліків, він досліджував цей синдром у своїй лабораторії на третьому поверсі корпусу Бйоркелі.

Кілька днів тому один з пацієнтів впав за вечерею в буйство, чотири санітари ледве зуміли зв’язати його ременями. Він кричав, що у його тарілці щури, верещав і трощив усе навколо себе. Я страшенно боявся, що він наблизиться до мене. Малий почав плакати, і плач той був, справді, схожий на плач дитини. Його відвели в палату. Я вважав себе щасливчиком, що не страждав на кататонію, бо в таких пацієнтів після смерті виймали мозок і заспиртовували в колбах. Після війни подібні речі припинилися, однак у підвалі досі зберігаються великі слоїки; недавно я бачив їх у шпарку дверей, коли хтось заходив до тієї комори.

Але повернімося до троянд. Я взяв ножиці й позрізав розтріскані пуп’янки, ні, не повністю розквітлі троянди, а саме пуп’янки, вони найліпші, є щось цнотливе у пахощах нерозквітлих квітів, коли пелюстки ще тільки пнуться розпучнявіти. Один по одному підносив їх до носа й, перш ніж покласти в кошик, вдихав з заплющеними очима аромат. Диво! Може, саме цього разу мені пощастить віднайти правильну комбінацію. Досконалі пахощі!

У своїй робітні в підвалі я поволі обривав пелюстку за пелюсткою і клав маленькими пучками в миску з водою. Тоді брав посудину з готовою сумішшю, проціджував її, а в колбу, взяту з лабораторії, справляв малу нужду. Потім набирав піпеткою трохи сечі й обережно крапав у трояндовий настій. То важка, виснажлива робота — тестувати різні поєднання троянд, води, прянощів і сечі. Будь-якої пори року й доби я набирав воду з різних потічків, зривав троянди різних барв, тих, що росли на сонці й у затінку, додавав