Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

У відчинене вікно я чув, як під’їхало авто й зупинилося поряд. Я став під стіною, збоку від вікна, і визирнув надвір. Авто було велике, чорне, відполіроване до блиску. З нього вийшов чоловік у німецькій уніформі. Його зустрів директор.

— Ласкаво просимо, штандартенфюрере, — привітався він. — Чим завдячуємо вашим візитом?

Німець сказав, що хоче оглянути одне відділення.

— Думаємо його реквізувати.

Директор оніміло дивився на нього.

— І мови бути не може. Нам самим воно потрібне, — заперечив він.

— Ах! — розвів німець руками, зверхньо всміхаючись. — Ви ще не почали давати пацієнтам «еіnе kleine Spritze»?

Укол? — похолов я.

— Я вас не розумію, — вів далі німець. — У Німеччині ми більше не маємо проблем з такими людьми, — він голосно зареготав. — «Gibt's nicht mehr!»

35

У Бйоркелі було тихо. Пацієнти відділення спали, хоча я зрідка чув крики, а потім кроки нічного сторожа в коридорі.

Раптом знадвору долинуло тихе гурчання, я підійшов до вікна. Фари кількох автомобілів освітили білі стовбури беріз у гаю по інший бік дороги. Відразу потому проїхали три вантажівки, звернули праворуч до корпусу Б’єргет, але фари не згасли, вантажівки попрямували далі. Куди це вони посеред ночі? Я згадав слова німця про те, як психічним хворим давали «маленький укольчик», і як він потім додав: «Gibt's nicht mehr!» Я знав німецьку. Це означало: «Їх більше нема!» Невже німці приїхали забирати пацієнтів?

Я стривожився, але перемогла дивна цікавість. Ніколи за всі роки життя в Дікемарку ніхто й ніщо не викликали в мене зацікавлення. Я обережно вислизнув з кімнати, скрадався, щоб ніхто мене не застукав, спустився у підвал, світла не вмикав — добре орієнтувався тут і навпомацки. Але до кінця коридору, де була моя робітня, не дійшов. У котельні відімкнув двері надвір — мій ключ підходив, я й раніше ним користувався, вечорами, коли хотів подихати свіжим повітрям, засидівшись над своїми експериментами. Я тримався у тіні кущів та дерев, прокрався повз корпус Б’єргет, повз Панораму й Палац. Вантажівок ніде не було видно. Я йшов далі, але побачив велетенську будівлю, Дагалі, яку спорудили незадовго до війни. Вона могутньою горою височіла переді мною в темряві.

І тут теж жодного натяку на вантажівки. Я обійшов будівлю знизу, дійшов до протилежного її кінця і там помітив авта перед входом у підвал. Купа чоловіків знімали з кузовів великі ящики й заносили їх до підвалу. То були не німці, вони розмовляли норвезькою.

Я зачаївся за деревами, спостерігав за ними, доки поїхали геть. Пацієнтів вони не забирали, лише звантажили в підвал ящики.

Що в тих ящиках?

Зброя?

Війна тривала вже чотири роки, я чув розмови лікарів та санітарів, що скоро їй уже, певно, кінець. Як на мене, дуже погана ідея — зберігати зброю тут, де стільки божевільних навколо.

* * *

Я лежав повністю одягнений у ліжку, вичікував, доки до мене зазирне нічний сторож. Тоді прослизнув до дверей, визирнув у коридор. Запасні ключі висіли в кухонній шафці, це я ще раніше завважив. Усі жіночі корпуси, наскільки я зрозумів, мали однакову систему замків, у чоловічих система була іншою. Коли сторож зник за дверима однієї з кімнат, я шаснув на кухню, відчепив від зв’язки ключ з написом «Жіноча сторона», бо Дагалі стояв саме на жіночій території. Раптом почув кроки в коридорі, затамував подих і поволі видихнув. Десь відчинилися двері, і звук кроків стих. Я визирнув, коридор був порожній, і я бігцем кинувся до своєї кімнати.

Десь о восьмій годині наступного вечора я повідомив доглядальниці Анне-Марії, яка сторожувала в нас у нічну зміну, що працюватиму в своїй робітні у підвалі. Анне-Марія кивнула.

— Як добре, Крезе, що ви маєте, чим зайнятися, — лагідно промовила вона.

Я її любив. Вона була молода. І дуже симпатична.

За вісім років перебування в Дікемарку я доробився до деяких привілеїв. Одним з них було те, що я здебільшого міг чинити, що мені забагнеться, лиш би вчасно з’являвся до трапези. Навіть вечорами, коли для всіх наставав обов’язковий відбій до сну, мені дозволяли сидіти в підвалі й займатися своїми справами. Але того вечора мене не цікавили ні діаманти, ані парфуми.

Я відімкнув у котельні двері надвір і вийшов у пітьму. Дуже незвично було бігти, я не бігав, скільки себе пам’ятаю. А тепер ось гнав між деревами в гайку. Цього разу обрав іншу дорогу, зробив величезний гак навколо всіх будівель і вийшов до Дагалі з лісу, вище від корпусу. Сів на узліссі, оглядаючи чотирикутну будівлю, єдину не в югенд-стилі, неймовірно бридку, схожу на камінне громаддя на узвишші, — навіть оком ніде зачепитися, не те, що милуватися. Годинника я не мав, тож не знаю, скільки часу так просидів, не менше, як пів години; потім встав, перебіг відкриту галявину до входу в підвал, збоку будівлі. Руки трохи тремтіли, коли вставляв ключ у замок. Чи підійде? Ключ легко повернувся. Я відчинив двері, швидко шаснув досередини, замок за мною з тихим клацанням замкнувся. З внутрішньої кишені я вийняв ліхтарика, освітив навколо. Нічого, просто котельня. Через єдині двері я увійшов у довгий коридор, який тягнувся вздовж усієї зовнішньої стіни будинку. Стеля тут була така низька, що я не міг випростатися на повний зріст. Праворуч помітив двері до приміщення з нормальною стелею.

Ящики. Ось де вони. Я підійшов ближче, на боках — якісь написи. «Ратуша» — написано на одному. Я переходив від ящика до ящика. «Військовий музей», «Церкви», «Амальдус Нільсен», читав я. Боже милий! Амальдус Нільсен? Митець з Сьорланна. Це картини? Серце аж підстрибнуло, коли я підійшов до ящика з написом «Едвард Мунк». Я довго стояв, опершись обома руками на ящик. Аж дихати не міг від хвилювання. Картини Мунка тут, у Дікемарку? Це якийсь сюр, уявляти, що вони прийшли сюди, до мене! Ящики були забиті цвяхами, але ж я зумію їх повідчиняти! Я знайшов іще ящики з іменем Мунка. Невже тут усе його зібрання? Господи, Боже мій, неймовірно!

* * *

Наступного вечора я знову подався до Дагалі. Цього разу прихопив з собою інструменти. На щастя, цвяхів набили небагато, однак часу витратив чимало: пильнував, щоб не подряпати деревини й не викривити цвяхів, аби потім запхати їх на місце.

На огляд усіх ящиків, підписаних іменем Мунка, я витратив