Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Я так розумів, що картина, про яку він мені розповів, зберігалася у нього вдома, на Екелі. Але тепер, рік після його смерті, усе звідти забрали? Навіщо? Війна, здогадався я. Напевно, місцева влада тривожилася, що картини можуть загинути під час бомбування Осло. Або ж боялася, що їх вивезуть німці.

Підвал добре надавався для зберігання полотен: товсті мури, сухо, прохолодно, без перепадів температур. І кому спаде на думку, що такі неймовірні цінності хтось ховатиме в божевільні?

Я важко опустився на підлогу, втомлений відкриванням ящиків, бо ж не звик до фізичної праці. Що іще сказав тоді Мунк про картину?

Пам’ять віднесла мене до столика в кав’ярні Ґранд Кафе зимного жовтневого дня дев’ять років тому, за тиждень до мого двадцятого дня народження.

— Картина називається «Сумнів». Коли я її закінчив, усі сумніви розвіялися, — сказав тоді Мунк. — Я вважав її досконалою, і відтоді більше ніколи не сумнівався, — голосно засміявся він.

— І все ж назвав її «Сумнівом»?

— То чоловік на картині сумнівається.

— Головний мотив — чоловік?

— Так, це — я. І жінка. Жінка, яку я кохав, тулиться до моєї спини. — Мунк коротко засміявся. — Не дивися так перестрашено! Там немає нічого непристойного. Я лежу на боці, а вона тісно тулиться до моєї спини, її тіло зливається з моїм. Та я надто довго сумнівався, а коли перестав сумніватися, жінка зникла.

— Ніколи не чув про цю картину.

— Її ніхто не бачив, — відповів Мунк.

— Чому?

— Я її заховав. Не міг стерпіти думки, що хтось чужий зазирне в цю мить мого життя.

— Але де… де… — почав я і замовк, не хотів видатися надто цікавим і неввічливим.

— Де вона захована? Позад мене, — сказав Мунк і додав: — У пеклі…

І голосно зареготав, ніби власні слова неймовірно його розсмішили.

Пекло? — подумав я і різко підхопився на ноги, затиснув ліхтарика зубами й присвітив на саме дно останнього відчиненого ящика. Там! Вона була там! Я вийняв картину, не дуже велику — пів метра вшир і заледве метр заввишки. Я поставив її на підлогу, поволі водив ліхтариком, освічуючи з усіх боків. Автопортрет. Очі Мунка сяяли, неприродно сяяли на оранжево-жовтому полотні, немов на тлі пожежі. Погруддя великим планом, оголений торс. Я кілька секунд вдивлявся в картину. «Автопортрет у пеклі». Потім обернув її, знайшов ножа, обережно підважив липку стрічку і вийняв задню стінку. Пульс підвищився, серце стугоніло в грудях, мені запаморочилося в голові, коли я вийняв маленьку картинку, тридцять на тридцять сантиметрів, намальовану олійними фарбами на полотні, без рамки. Чоловік у ліжку, жінка вперлася колінами під його коліна, животом до його спини, її рука обіймала його за шию, обличчя сховала на його потилиці. Злиті докупи тіла. Вони були одним цілим. Я знайшов «Сумнів».

36

Анне-Марія пропрацювала тут два роки, з 1942, їй було лише дев’ятнадцять, але дівчина дуже старанна, на противагу багатьом іншим доглядальницям. А ще вона була вродлива, струнка, з білявими короткими кучериками. Я попросив її роздобути мені приладдя для малювання.

— Будете малювати, Крезе? — захоплено скрикнула вона. — Може, захочете поставити мольберт на веранді?

— Звертайся до мене на «ти», — сказав я. — Ні, я малюватиму в своїй кімнаті. А ти припильнуй, щоб ніхто сюди не заходив і не заважав мені.

Я зважував, малювати чи не малювати в підвалі, але там на стелі висіла лише одна гола жарівка, увечері світла буде недостатньо, довелося вдовольнитися кімнатою.

— Я можу написати табличку з написом «Не турбувати» й повісити на дверях, — несміливо промовила Анне-Марія.

— О, це було б дуже помічним, — сказав я і знову подумав, скільки вирозуміння є у цій дівчині.

— Що малюватимеш? — запитала вона.

— Мунка, — відповів я.

Вона з усміхом похитала головою.

— Тебе не так легко збагнути, Крезе.

* * *

У мене почався період, коли я суттєво менше цікавився діамантами чи парфумами. Я малював чоловіка й жінку, які лежали в ліжку, вона — у нього за спиною, лінії тіл зливалися водно, перетікали одне в одне. Я намагався намалювати їх одним цілим.

Але через пів року я відклав пензлі, треба було відсторонитися на час від нав’язливого мотиву, бо не міг сягти досконалості, і це мене пригнічувало. Я знову повернувся до своїх парфумів. Увесь довгий стіл у підвальній кімнатці був заставлений горнятами, пляшками, трубками й колбами. Жінки в кравецькій майстерні шили мені полотняні мішечки, які я наповнював необробленими діамантами, великими й маленькими чорними, блискучими камінцями, знайденими по всій території клініки. Я наскладав їх уже високий штабель в одному кутку, від підлоги до стелі. Три полиці над столом тісно заставлені пляшечками з парфумами. Уже давно ніхто не докучав мені порадами вести активний спосіб життя, не змушував ні копирсатися в саду, ані грати в карти. Я спокійно міг займатися своїми справами. Всі вважали — і досі вважають, — що я живу у своєму світі, нікого не бачу й не чую, персонал ніколи не переймався, що я можу ненароком щось підслухати. Знали б вони, чого я лиш не довідався за багато років тутешнього перебування.

Що ж, вирішивши розповісти тут про все, що знаю, я вже волів би нічого цього не знати.

37

— Чорт, чорт, чорт!

Нільс Лієр-Гольм грюкнув кулаком по столу, схопив келиха і вихилив одним духом. Він лютував і панікував водночас, дивлячись на свій банківський рахунок на моніторі комп’ютера.

Тут якась помилка!

Але помилки, звісно, не було.

Він вертів у пальцях коробочку з пігулками. Вони знову подвоїли ціну. І він заплатив, навіть не муркнувши. Вони погрожували викриттям. Минуло всього лиш вісім днів від останньої дози, але тепер вони відмовлялися продавати йому велику кількість пігулок. Тепер він збагнув: вони вибиватимуть з нього гроші до нескінченності. Щотижня. Вони посадили його на гачок, знали, чим він займається, знали, хто він. Албанець назвав його знаменитістю.

— Чорт!

Всі вважали, ніби він купається в грошах. Як це далеко від правди! Батько й, справді, був заможний, але останніми роками його переслідували маніакальні ідеї. Він впав у депресію, поступово втратив відчуття реальності, вкладаючи дедалі більше грошей у всілякі ризиковані