Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Коли тебе викликають “на килим”, це завжди неприємно, але після всіх попередніх подій я заходжу до кабінету Дена без впевненості, що вийду звідти все ще співробітником поліції, а не отримаю звільнення. 

— Добрий день, — вітаюся, заходячи. — Ви мене викликали?

— Добрий, — він зітхає. — Так, викликав, сідай, — Ден махає рукою на стілець перед собою, а коли я сідаю, продовжує: — Хоч ти і відсторонений від справи, ти все ще поліцейський. Я хочу, щоб ти переключився на іншу справу.

 — На яку саме? — питаю я з полегшенням, бо вже готувався подумки, що мені просто вкажуть на двері. А так може ще не все пропало..

— У нас є один підозрюваний у вбивстві своєї секретарки, який вже декілька місяців вміло грає з поліцією. Він бізнесмен і публічна особа, збирається в політику, і велика кількість людей на його боці. Однак не менша частина і проти. Тільки от тих, хто проти, вміло затикають. Крім того його підозрювали в корупційних схемах, однак тут так само він відмазався. 

Я чомусь згадую ті “Є-Петиції”. Цікаво, чи був цей чоловік у “чорному списку”?

 — Добре, що мені потрібно робити? — кажу натомість уголос. 

— Я хочу, щоб ти порив на нього, можливо, поговорив зі співробітниками. Але робив це все максимально обережно і таємно, — каже Ден втомлено. — Я не дам тобі на цю справу людей або офіційного ордеру на обшуки, бо він все сховає, він вже пережив купу обшуків і всіх надурив. 

— Може, мені влаштуватися до нього на роботу? — розмірковую вголос. — Він випадково не шукає водія чи охоронця?

— Без поняття, — він знизує плечима. — Справ багато, за цю ніхто і братись не хоче, тут все вилами по воді. Та й хлопці бояться, що він може нашкодити їм або сімʼям, якщо робити відкрите розслідування. Він дійсно дуже впливовий і небезпечний.

 — Якщо я спробую втертись до нього в довіру, думаю, все може вийти, — кажу я. 

— Я розумію, що ти хочеш повернутись "в стрій", але будь обережний, добре? — просить Ден.

 — Так, я буду обережний, — мимоволі усміхаюсь. Мені не вистачало від нього саме цього тону, заради того, щоб виправдати його довіру, я готовий гори звернути… — А хто зараз займається тією справою? Ну, від якої відсторонили мене?

— Я поставив Віталія, він не був у захваті, — зітхає Ден. — Але він якраз розкрив того серійника, тож думаю, це оптимальний вибір.

 — Ясно, — я думаю, що Віталій хороший спеціаліст у розслідуваннях серійних злочинів, а IT для нього нова сфера, тому він і “не в захваті”. Але обачно мовчу. Навіть якщо висловлю свою думку, навряд чи хтось до неї дослухається. 

— Добре, тоді піду вникати в курс справи, — киваю головою. 

— Давай, — він теж киває. — Все буде добре, ти впораєшся. Просто та справа не для тебе, ось і все. 

Я так не думаю, та моя думка нікого рне хвилює. Вирішую, що все одно буду займатися справою Бога, тільки неофіційно. І все ж, коли виходжу з кабінету шефа, згадую про Анну-Марію. Вона завжди в курсі усіх новин, можливо і про мого нового “підопічного” може розповісти щось цікаве?

Я не довго думаючи, беру телефон і набираю ьїї номер. 

— Алло, Ніку? — здивовано каже Маша. — Сто років не дзвонив, щось трапилось?

 — Та оце подумав, може нам кудись сходити разом? Посидіти, потеревенити, як минулого разу..

Саме в цю мить помічаю, як з коридору виходить Віта. Вона дивиться на мене, очевидно, почула, як я запрошував Анну-Марію. Одразу червоніє і розвертається на сто вісімдесят градусів…

— О, хороша ідея! Я тільки "за", куди підемо? — з ентузіазмом питає в цей час Маша.

— Давай в ресторан, — кажу я, трохи злий на себе через те, що так проколовся з Вітою. — Яку кухню ти любиш?

— Можна щось французьке, італійська і японська кухні вже трохи набридли, — вона сміється. — Тільки не жабʼячі лапки. 

 — Добре, давай я замовлю столик у французькому ресторані сьогодні… — я замислююся. — О восьмій вечора підійде?

— Так, хай буде восьма, сьогодні? 

— Ага, заїхати по тебе?

— Я буду їхати з офісу, пришлю тобі адресу, о сьомій тридцять буду готова! До зустрічі!

 — До зустрічі! — кажу я, ховаю телефон і іду до Вітиного кабінету. Треба все пояснити, щоб вона не ображалася…

Коли заходжу, бачу, що Віта різко відвертається і підносить руки до обличчя, ніби тре його:

— Ніку, що ти тут робиш? — питає бадьоро, але не обертається.

— Я хотів пояснити, тільки що я говорив зі своєю інформаторкою. Це зовсім не особисте, — кажу, підходячи ближче і легенько обіймаючи її за плечі. — Не ображайся, будь ласка..

— Я не маю ревнувати, — каже самими губами. — Ми ж ніби не зустрічаємось…

 — Я б хотів, щоб ми зустрічалися, — відчуваю, що маю це сказати. 

— Ти це просто так говориш, — відповідає майже нечутно. — Я така жалюгідна…

 — Ні, ти дуже хороша, — я торкаюся губами її скроні. — Я дійсно цього хочу. Ти будеш зустрічатися зі мною?