Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Не було видно, що творилося позаду, але відчутно було чути хруст і лязг хітину. Поки вони з усіх сил бігли. Мабуть, переслідувачі зі спини чудовиська зустрілися з тими, хто живе в цих місцях, що їхнім падінням їх розлютили.

— Може, нас боги ведуть і тим самим випробовують, — сам собі подумав Матвій і трохи посміхнувся.
— Ні, чую нюхом, що це все не просто так, і наша зустріч, і все, що тут твориться. Ніби якийсь ляльковод тягне нас за нитки, і то й допомога від нього, що не вмираємо. А далі вже нікуди діватися, в такій страшній місцевості мене на раз-два розділять місцеві мешканці. Без Тараса я й до ночі не до живу.

Вони бігли приблизно півгодини, потім Лесика перехопив Матвій, і вони ще десь годину бігли, після чого, виснажившись, змушені були зробити вимушений привал.

Вони лежали мовчки, тільки гучно дихаючи, намагаючись відновити дихання.
— Як думаєш, він нас не учує? — запитав Матвій Тараса.
— З такими розмірами, які він має, він може й уві сні, повертаючись, нас роздавити, навіть не помітивши. Мене більше ці дрібні тварюки турбують.
— Ні, не чую я їх, — сказав Матвій. Ти, мабуть, правий, смерть від цих дрібних гадів була б набагато страшнішею, ніж від цієї величезної тварини.

Ще якийсь час вони лежали, ледве дихаючи і навіть не рухаючись.
— Ти це... ти як? — запитав Тарас Матвія.
— Живий, здається, комарів ще чую на собі, гадюки, мабуть, вже півлітра з мене крові відпили.
— Ну, якщо кров ще з тебе йде, значить, життя в тобі продовжує текти. Мудрість є така. Чи сам придумав, ну не знаю, ти занотуй собі десь там, знаєш, наче непогано сказав, — відповів Тарас.
— Ну, ти в своєму стилі, наче смерть за нами по п’ятах ходить, а ти жартуєш. І де взагалі записувати? Я свою сумку залишив десь далеко звідси, там, де табір розбивали.
— Та не кіпи, в голові собі запиши чи запам’ятай, якщо тобі потрібно. Я так, щоб від смерті віджартуватися, а то ти зі своїм кислим обличчям тільки всю нечисть до нас запросиш, — сказав Тарас.
— А це чому це? — спалахнув Матвій.
— Вигляд у тебе такий, ніби ти вже помер.
— То вибач, не кожен день з тобою трапляється, що треба боротися за те, щоб просто дихати на цій землі.
— Ну, ти знаєш, я теж тільки на полювання вийшов. А тут таке, тільки не вистачає нам упасти головою до землі, смерть нас тут же настигне, це ти мені вже повіри на слово. Ти вже не крихчи, а краще подивись на хлопця, як він.

Матвій разом із Тарасом оглянули Лесика, наче нічого не зламано, і він ще дихає, тільки довго йому залишилося.
— Тарасе, ми, здається, в самому центрі лісу, ти тут раніше бував?
— Ні, ніхто спеціально так глибоко в ліс не заходить. Принаймні я не бачив, щоб хтось на моїй пам’яті вибирався з цих місць. Ну, радує, що ми точно відірвалися від тих головорізів і нечисті тієї, що за нами неслася.
— Щоб спробувати вийти живими з цього лісу, нам треба рухатися вперед.
— Ти правий, Тарасе, щоб звідси вибратися, треба йти вперед. Але не думаю, що саме зараз ми зможемо кудись піти, вже вечоріє, і в лісі скоро стане зовсім темно. Думаю, треба нам тут відпочити і набратися сил. Якщо вийде, може, щось і поїмо. Ти взагалі, коли востаннє спав? — запитав Матвій.
— Вже не пам’ятаю, напевно, ще перед полюванням.

І тут знову стиснуло серце Тараса за його рідне село.
— Доведеться нам поголодувати, я зараз нічого не зможу зловити чи підстрелити, стрілецьку зброю ми давно розгубили. Як і якісь припаси. І зі зброї залишився лише один топір, і то метальний, а ним дичину навряд чи підіб’єш, та ще й незрозуміло, які тут водяться мороки, може, тільки й жують мисливців на сніданок. Зараз краще не лежати нижче трави і тихіше листя.
— Тут складно не погодитися, — підтвердив Матвій.
— Тарасе, — несміливо промовив Матвій, ніби соромлячись свого голосу. — У цієї полиці є ще один секрет, він не тільки світлом у небо вміє плескати. Розумієш, знову запнувся Матвій. Це виходить не завжди, і час має пройти якийсь, не знаю, я в цьому не сильний, але я думаю, зараз спробую.
— Ти чого там бормочиш собі під ніс, ти що задумав?
— Якщо вийде, сам все побачиш. А якщо ні, то не ображайся.

Матвій обійняв свій посох, притиснувся до нього так міцно і ніжно, як до коханої жінки. І говорить так ніжно і ласкаво:
— Я тебе знову хочу попросити про одну послугу, розумієш, я... я...
— Я їсти хочу!

Тарас аж здригнувся від несподіваного крику.

Матвій повів посохом по землі, раз, другий, і на третій на землі раптом почало падати щось.
— О, боги, це ж м’ясо, хліб, молоко!

На землі з’явилася біла скатертина, а на ній: запечене м’ясо, покрите скоринкою спецій, качка, засмажена на вертелі, мочені яблука, смажені гриби, три буханки хліба і глечик молока.

— Як ти це зробив? — закричав Тарас. Ти що це накоїв? Не вірячи своїм очам, він судорожно допитував Матвія.
— Це не я, а він, — показуючи на посох.
— Іноді в нього можна випросити щось поїсти, але дає він нечасто, я б сказав, навіть дуже рідко. І то буває, то якогось ящера подасть, то їжаків смажених. Не знаю, як він працює, але буває, виручає. Ти давай, налітай, у нас є хвилин двадцять, потім все зникне, розтане в повітрі.

Тарас вирішив не допитувати Матвія, що да як, чи він чаклун, може, маг, чи Кощей лихий. Він був страшно, смертельно втомлений і голодний.
— Розмови залишимо на потім, якщо в нас ще залишиться потім.

І вони, як домовилися, накинулися на їжу, почали з жадібністю все поглинати.
Ламали великого качка, він із хрустом і бризками соку заливав лікті жиром, рвали білий хліб і вгризалися зубами в гаряче запечене м’ясо. Їли швидко, зі звірячим напором.