Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Коли вже набили свої животи і вже повільно поглинали їжу, вона почала розчинятися в повітрі разом із скатертиною, танучи, ніби туман. На це вони дивилися вже сито і задоволено, хоч би замість скатертини з’явилася німфа лісова і почала танцювати. Від важкості в шлунку голова не хотіла нічого думати і розуміти, а приймала все як є.

— Дякую, Матвію, за такий бенкет, погано тільки, що з собою нічого не залишиш.
— Так, є такий мінус.
Ти давай, обнюхай тут місцевість, може, щось учуєш?

Матвій вдихнув повітря навколо, закриваючи очі і з задоволеною посмішкою промовив:
— Нічого, крім запаху трави, ліс готується до сну.

— Матвію, слухай, давно тебе хотів запитати, а звідки у тебе такий нюх? Може, ти й у собаку можеш перетворюватися, скажімо, за бажанням чи в повний місяць? Я чув про таких напівлюдей напівсобак. Тільки ти дивись, я з переляку зашибу і розбиратися не буду, ти це чи перевертень.
— Ні, Тарасе, заспокойся, я не перевертень і ні в кого не перетворююся. І до твого відома, перевертні, ті, кого ти мені описав, не в собак перетворюються, а в вовків, і досить великих.
— А нюх у мене з самого дитинства такий сильний. Він у дитинстві мені багато клопоту приніс і страждань. Знаєш, коли випадково вдихнеш купу гною чи вигрібну яму, а моєму носу виявляється цього мало, і одразу чуєш всі вигрібні ями села. І це, наприклад, коли тільки прокинувся рано вранці. З часом я навчився керувати своїм нюхом і вдихався тоді, коли мені це було потрібно.
— Можеш мені не вірити, я навчився нюхом відчувати людські емоції чи, іншими словами, їхній настрій. Знаєш, здебільшого я добре відчував, коли людина бреше. У брехні свій запах, такий кислий, тухлий і в той же час задушливо солодкий. Його ні з чим не сплутаєш.
— У страху, радості, печалі теж є запах. Але розрізняти я почав насамперед брехню. І це, як не дивно, нікому не було потрібно, навпаки.
— Тоді я хоча й не одразу, але навчився тримати язика за зубами. І з-під палки навчився.
— Бувало, піду з матір’ю на ринок, а там майже все пройняте брехнею. І якийсь продавець хоче обдурити матір, менше всипати борошна чи минулорічного. А я й закричу на весь базар, що він бреше, обманює і взагалі живе не по-божому. Ох, зараз смішно згадувати, а тоді це переростало в серйозну проблему для моєї родини і для мене.
— Багато було прикладів, мене вже нікуди не брали з собою. Ні дітвора, ні старші люди, бо ніхто не хоче виказувати свої думки і почуття напоказ. На мене косо дивилися і на моїх батьків, не вірячи, що я один таким уродився, думали, що вони теж так уміють, але це приховують.
— Були випадки, що навіть відмовлялися чогось продавати і неохоче спілкувалися. Було важко мені і батькам, їм з кожним роком, що я з ними знаходився, ставало все складніше.
— І в якийсь час, вже не пам’ятаю, коли це було, ну, тут було нікуди діватися: або відчувати так, як я зараз відчуваю повну чашу всіх запахів, або знищити нюх повністю, пішовши до лікаря, щоб він мені щось в ніс залив. Але знищувати свій ніс я не став. Я ж міг не тільки брехню відчути чи падаль гниючу, а й багато чого приємного, що ніхто ніколи не відчував. Як пахне світанок і захід сонця, який запах осіннього листа клена, який летить останній за своїми братами. А запах любові і співчуття, ох, тобі не передати.
— Так от і вирішив піти своєю дорогою, доля мене штовхнула стати мандрівником, подорожнім.
— Так і гуляю по світу, намагаючись дізнатися, скільки запахів, скільки ароматів і що в собі носить матінка земля.
— І так у мене все понеслося, що ходжу по всьому світу, принюхуючись до всього. З часом став збирати людські знання і записувати.
— Буває, у крамаря залишусь ночувати, так він про своє ремесло всю ніч мені розповідає, та я вже трохи й знаю, як голку в нитку вставляти. То раптом лікар прийме на нічліг, то я від нього дізнаюся щось новеньке, як шкіру зашивати пораненого тіла. І наче там і там шов, але техніка і навички зовсім інші. Що взуття чи штани шкіряні, а що тіло людське латати.
— Але є прості люди, від богів. Прості люди, у яких голова не забита жадібністю і прагненням збагатитися, обдуривши ближнього свого.
— Є такі люди, які вирощують хліб, виховують своє потомство, живуть із сусідами в родині. Ті, хто своє життя проживає насамперед не для себе, а для інших, вони і пам’ятають, і знають свої сказання, співають свої, вже народні пісні. І тих людей народом називають, їхні пісні співають, їх бачать предки і чують пращури.
— Ось згадаймо, до речі, чув у селі одному світлому цікаве висловлювання: «Ті, хто духом сильний і по правді живе, смерть їм не страшна, бо вона їх не веде, а вони не бачать смерть, бо вічні».
— Тарас хмикнув за довгий час і перепитав Матвія:
— Ти хочеш сказати, будь я добрим чоловіком, який шанує всі правила світлих богів, на полі бою я був би непереможний?
— Вибач, що заплутав тебе, Тарасе, ні, так не буває. І бував на війні ти сам все бачив. Там немає ні честі, ні добра, нічого, крім смерті. І той добрий селянин, який поляг на полі бою, і ярий отаман, що пролив ріки крові, перед лицем смерті всі рівні. І далі житиме зовсім не той, у кого багато багатства залишилося в минулому житті. А той, хто це багатство в собі приніс.
— Так от просто чую, так би мовити, нюхом чую, що тут і є мудрість, тут і знаходяться знання вікові. Але дуже глибоко, і до них ще треба докопатися.

Тарас заснув, тримаючи в одній руці свій сокиру, а іншою рукою притискаючи до себе юнака, ніби намагаючись його захистити від усіх негод цього світу.

— Спите, вам потрібен сон, сон лікує рани як тілесні, так і душевні, а я буду ваш сон охороняти, — сказав Матвій і став займатися своїм звичним ділом, обмацуючи пальцями свій уже рідний і потертий посох, намагаючись зрозуміти всю силу магічного древка і символів на ньому.