Читати книгу - "Козацький оберіг"

Княгиня Ярина Гальчевська».

Голота й Данько мовчали.

— Чув я про цей Орден Хреста і Дракона — багато з ними кривавих таємниць пов’язано. Один з їхніх магістрів такого у Волощині накоїв, що люди вовік не забудуть та завжди ним дітей лякати будуть, — поволі промовив козак Мамай, — чув я і про Луціуса, справжнє ім’я його — Лупус, що латинською означає — хижий вовк. Але зараз не час про це розповідати. Що думаєш, Голото, як замок визволяти будемо?

— Що ж думати, — посміхнувся козак Голота — як не крути, а без твого характерництва його не узяти.

Козак Мамай помовчав, пихкаючи люлькою, потім уважно подивився на Данька.

— Ось що я думаю: для того, щоб замок нам здобути, дві речі треба зробити: браму відчинити та чари магістра знешкодити. Той Луціус зараз на замок закляття накладає, щоб жодна душа його приступом узяти не могла, як дванадцята година проб’є, то закляття вже ніхто подолати не зможе. Тому треба, щоб увечері двоє людей до замку пробралося. У мене свій шлях є, і судячи з того, що малий розповідав, у нього теж є. Не забув, хлопче, де твій лаз рибальський знаходиться? — підморгнув козак Мамай Данькові.

Данько заперечливо закрутив головою — що-що, а про свою таємну нору під стіною, яка вже раз його врятувала, він би ніколи не забув. Тим часом Мамай продовжив:

— Так ось, як сутінки впадуть, відправимося ми, і кожен своїм шляхом до замку пробереться. Я спробую чари магістра подолати й на вартових мару навести, а Данько браму зсередини відкриє. А ти, Голото, з товариством непомітно, по-пластунськи підкрадетеся до брами. Як тільки вона відчиниться, у ту ж мить вдирайтеся до замку. А що в замку вам робити, думаю, ти й сам добре знаєш. Ну так що скажете на це, братчики?

Козак Мамай замовк і уважно подивився на Голоту та Данька. Спочатку Данько трохи перелякався, особливого бажання знову повертатися до замку в нього не було. Але він уже відчував себе справжнім воїном і дуже хотів допомогти козакам та мешканцям замку.

Крім того, від самої постаті козака Мамая віяло такою впевненістю, що Данько рішуче махнув кулаком і сказав, як і належить у таких ситуаціях справжньому козакові:

— Або пан, або пропав!

Козак Мамай ледь помітно посміхнувся у вуса. Голота опустив голову й подивився на Данька — видно було, що тривога за хлопця переймає його серце. Але це тривало лише одну мить — він кивнув головою й розвів руками:

— А що робить? Іншого виходу немає.

До вечора Данько спав, зручно примостившись на попоні й підклавши собі під голову сідло. Спав міцно, без сновидінь, а прокинувся тому, що хтось обережно торкнув його за плече. Відкрив очі — на дворі вже сутеніло. Над ним схилились козак Мамай і Голота.

— Ну що, друже, час за справу братися, — тихо сказав Голота.

Данько озирнувся — козаки прив’язали коней до дерев і мовчки перевіряли — чи легко кинджал виходить з піхов, чи в усі пістолі закладено заряди, чи не брязне зрадливо в темряві прилаштована зброя чи остроги.

Данько здивовано побачив, що козак Бадрак іде до нього, тримаючи в руках велике цебро із якоюсь чорною рідиною.

— Здається мені, що треба хлопця знову охрестити перед його походом, — поважно сказав Бадрак, і не встиг Данько й оком моргнути, як козак облив його з цебра.

Данько аж підскочив від несподіванки й почав протирати очі.

— От клятий Бадраче, як хлопця окропив, — сміючись, сказав Голота й потріпав Данька по мокрій чуприні, — це для того, щоб ти своєю полотняною сорочкою та русявою головою вночі не світився.

Данько підніс до очей руку — рукав його полотняної, вибіленої на сонці сорочки був зовсім чорним, до того ж від нього тхнуло дьогтем.

Козаки навколо зареготали, бачачи здивування хлопця. Той закрутився, озираючи самого себе: і штани, і сорочка були чорні.

— Ось тепер ти справжній козак-пластун, — доброзичливо посміхнувся козак Бадрак, — тепер тебе, Данько, жодна нечиста сила в темряві не побачить, а як побачить, то перелякається і втече.

Данько спочатку насупився, але потім не витримав, і сам засміявся.

— Ну, братчики, з Богом, — тихо сказав Голота й перехрестився. Козаки похилили голови й перехрестилися. Вони вибралися з байраку й мовчки стояли, дивлячись у бік фортеці.

Козак Мамай поклав долоню на плече хлопця.

— Ну що, товариство, ми перші.

— Борони вас Боже, — стиха обізвалися козаки.

Козак Мамай і Данько поклонилися їм і пішли до замку. Мамай на мить уповільнив кроки, озирнувся до козаків і сказав:

— За кобзою моєю добре доглядайте — не дай Боже, хоч одна струна порветься…

Вони йшли степом. Спочатку бачили тільки верхівку вежі, а потім і стіни на обрії виринули. Але з кожним їхнім кроком темрява все більше й більше покривала степ, і замок поступово розчинявся, немов химерна примара, у темряві.

Дивна річ — чим ближче вони підходили до замку, тим більше й більше він здавався Данькові старим другом, який раптом опинився у страшній небезпеці. Рішуче бажання допомогти йому, хоча б і ціною власного життя, перемагала страх і невпевненість у власних силах.

— А тепер, козаче, настав час нам своїми стежками до замку пробиратись, — сказав козак Мамай зупинившись. Останній промінь сонця немовби затримався на обрії, не бажаючи полишати чудовий духмяний степ.

— Не підходь до брами, поки не побачиш, що сторожа закуняла, — наостанок промовив козак Мамай і махнув рукою в напрямі стіни, — а тепер рушай, зустрінемося вже там.

Данько кивнув головою й побіг до тієї відомої тільки йому стежки, що вела до таємного лазу.

Раптом він, несподівано для самого себе, зупинився й озирнувся назад — туди, де залишився козак Мамай.

При світлі останнього сонячного променя, що вкрив степ тривожним темно-червоним маревом, Данько побачив постать козака Мамая. Той стояв, широко розвівши руки й закинувши голову до неба. Здалеку постать козака нагадувала великого орла, який застиг, гойдаючись у небі із широко розкинутими крилами. Данько не міг відвести очей від такого видовища. Раптом постать Мамая огорнуло дивне сріблясте марево, у якому фігура козака почала розпливатися та мерехтіти. Данько від здивування