Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Вихідні.

Два дні свободи, коли я можу відпочити, виспатися і не бачити Вербицького.

Але, як завжди, все пішло не за планом.

Спочатку я збігала до мами в лікарню.

Вона почувалася краще, що мене дуже радувало.

А потім я повернулася "додому".

Хоча назвати квартиру Вербицького домом було б занадто…

Але поки я тут жила, треба було підтримувати порядок.

Тому я вирішила прибратися.

І це була перша помилка.

---

Прибирання почалося добре.

Я включила музику, натягнула спортивні шорти і майку, зав'язала волосся у хвіст і взялася за справу.

Яскраво. Бадьоро. Енергійно.

Я протирала полиці, підмітала підлогу, навіть хотіла помити вікна.

Але в цей момент сталося перше "непорозуміння".

Я потягнулася за ганчіркою, яка була на полиці, але рука зачепила склянку з водою.

І ця вода, звісно ж, полилася прямо на мене.

Чудово.

Тепер моя майка виглядала так, ніби я тільки що вирішила позмагатися з водоспадом.

Я зітхнула і продовжила прибирання.

Друга помилка.

Я вирішила пропилососити.

Вербицький мав якусь наворочену техніку, і я поняття не мала, як вона працює.

Але вирішила, що розберуся по ходу справи.

Я натиснула одну кнопку…

Нічого.

Другу…

Теж нічого.

І тут я натиснула третю — і пилосос різко загудів, видаючи звук, наче ракета готова злетіти в космос.

Я злякано відскочила назад.

Але було вже пізно — пилосос всмоктав одну зі штор!

— ААА!

Я кинулася його рятувати, але він був сильнішим за мене.

І в цей момент двері відчинилися — і на порозі з'явився Вербицький.

Ідеальний момент.

Він подивився на мене, на пилосос, на штору, яка вже майже зникла в ньому, і важко видихнув.

— Аріна… що, до біса, відбувається?

— Ем… генеральне прибирання? — я невинно посміхнулася.

Він зробив крок вперед, натиснув якусь кнопку, і пилосос стих.

Штора звисала з нього, як перемотана плівка.

— Ти… влаштувала війну з технікою?

— Ні, це вона зі мною!

Він зітхнув.

— Що ще ти встигла зробити?

— Ем… ну…

Третя помилка.

Я вирішила переставити вазу з журнального столика на камін.

Але не розрахувала сили і…

Ваза полетіла вниз.

Прямо мені в лоба.

— ОЙ!

— Ти серйозно?!

Він миттєво підскочив до мене.

— Ти ціла?

— Та так… — я доторкнулася до лоба і відчула щось липке.

Кров.

Ой…

— Ти мене вб'єш своїм прибиранням, — пробурчав Вербицький, хапаючи мене за руку і тягнучи на кухню.

— Та все нормально! Це маленька подряпина!

— Сядь.

— Але…

— Сядь.

Я буркнула щось під ніс, але все ж сіла.

Він відкрив аптечку, витягнув перекис водню і лейкопластир.

— Так, це трохи щипатиме, не сіпайся.

— Я не маленька, впораюся.

Але коли він доторкнувся до рани ватним диском, я мимоволі смикнулася.

— Ага, впораєшся, — він фиркнув.

Потім дістав лейкопластир, зосереджено відірвав шматочок і акуратно приклеїв на мій лоб.

Я зітхнула.

— Ну все, я тепер з таким же модним пластиром, як і всі жертви прибирання.

Він усміхнувся.

— Ти — катастрофа.

— Зате з фантазією!

Він похитав головою, але в очах було щось тепле.

Ну, може, не такий уже і жахливий цей день.