Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 17. Повернення колишньої 

Я не очікувала, що знову побачу Лукаса. Принаймні не так — не в конференц-залі нашого офісу, під наглядом двох поліцейських, зі зв’язаними за спиною руками. Він виглядав блідим, виснаженим. Але вже не лютим. У його погляді не було ані краплі ненависті — лише щось схоже на сором і… жаль?

— Я сам попросив, щоб мене привезли, — сказав він тихо, майже шепочучи. — Хотів вибачитись. І перед тобою, Делайло, і перед тобою, Еміре. Я не прошу пробачення. Не заслуговую на нього. Просто... я мушу це сказати. Бо інакше не зможу дихати.

Я мовчала кілька секунд. Мене ніби придавило спогадами. Мені хотілося кричати, але водночас я знала, що вже пережила найгірше.

— Мені важко пробачити, Лукасе, — відповіла я, прямо дивлячись йому у вічі. — Ти завдав мені болю. Ти погрожував мені ножем. Я була впевнена, що не повернусь додому. Якби не ФБР...

Він кивнув. Його очі затуманились.

— Я знаю. Я не мав на це права. Просто... я зламався. Боявся себе самого. І коли писав повідомлення про викуп — я не хотів грошей. Я просто... я хотів дати знак. Щоб хтось дізнався, що ти в мене. Щоб тебе знайшли.

— Це не робить тебе героєм, — втрутився Емір. — Але щиро кажучи, якщо це справді так… добре, що ти хоч спробував зупинити себе.

Поліцейські кивнули, і один з них торкнувся Лукаса за плече, вказуючи на двері. Він пішов мовчки. Не озираючись.

Я і Емір ще мить стояли в тиші. А потім, не вимовивши й слова, рушили на заплановану зустріч. Кожен думав про своє. Я — про те, як близько я була до того, щоб втратити все. Емір — я знала — думав про те саме.

☆

Зустріч пройшла напрочуд добре. Ми були синхронними, підтримували одне одного, завершували думки — як і завжди, тільки тепер ще ближчі, ще справжніші. Після завершення ми повернулися до офісу, де на нас уже чекали колеги.

— Є ще одна новина, — промовив Емір, зупинившись посеред зали. — З цього моменту Делайла офіційно залишається з вами — у ролі постійної керівниці проєкту. І не просто тимчасово.

Офіс вибухнув оплесками.

Я здивовано посміхнулась, злегка розгублена від цієї несподіванки. Але всередині розлилось тепло. Це було правильно. Так, ніби я повернулась на своє місце.

— Вітаю, Делайло, — першою підійшла Луїза. — І дякую. За те, що тоді... в тому відео. Мене ніхто не захищав так, як ти.

Я ледь усміхнулась і кивнула. Здається, у нашому офісі настав новий етап. І, нарешті, з миром у серці.

☆

Коли офіс потроху спорожнів, і ми з Еміром залишилися майже наодинці, він підійшов до мене, притулившись плечем до мого стола.

— Ну, пані керівнице, — усміхнувся він, голосом, у якому звучала гордість. — Відчуття перемоги вже прийшло?

Я посміхнулась, не піднімаючи очей з екрана.

— Ще ні. Поки що відчуваю лише втому і... щось схоже на щастя. Трохи боязке, але справжнє.

Він нахилився, злегка доторкнувся пальцями до мого підборіддя, змусивши мене глянути на нього.

— Ти сьогодні була неймовірною. І не лише на зустрічі. Я тобою пишаюсь.

Я хотіла щось відповісти, але він вже нахилився ближче, торкнувся моїх вуст легким, лагідним поцілунком. Не таким нетерплячим, як в лікарні. Цей був тихим підтвердженням: ми разом. Ми тут.

— Ходімо додому, — прошепотів він. — У мене є план: вечеря, гарячий чай, ковдра і ти — вся моя, без робочих листів і тривог.

Я засміялася, вперше за довгий час легко і щиро.

— У тебе ідеальні плани, Еміре.

— Я стараюсь, — він підморгнув і простягнув мені руку. — Пішли, поки я не злякався і не почав планувати ще щось романтичніше.

Я взяла його за руку — впевнено, без вагань. Уперше за довгий час я почувалася у безпеці. І була поруч із тим, хто не дасть мені забути, що справжнє кохання — не про страх. А про вибір. І про підтримку. Щодня.

☆

Ми повернулися до нього додому ближче до вечора. Я роззувалася в коридорі, коли Емір підійшов ззаду, обійняв мене за талію й прошепотів:

— Тепер ти офіційно моя дівчина — як мені з цим жити на роботі? 

Я розвернулася, з усмішкою подивилась йому в очі.

— Терпіти, босе.

— Терпіти, значить… — він нахилився й поцілував мене з тією м’якістю, яка змушувала серце битися швидше. Його руки ковзнули до моїх щік, обережно, ніби я щось крихке.

Після вечері ми влаштувалися на дивані, вкрившись пледом. Емір увімкнув щось на фоні, але я вже нічого не чула — тільки його тепло, тільки його пальці, які ковзали по моїй долоні.

— Як ти себе почуваєш зараз? — тихо спитав він.

Я на мить задумалася.

— Як після бурі. Все ще трохи хитко, але спокій повертається. І ти — частина цього спокою.

Він лише усміхнувся й поцілував мене в лоб. Ми сиділи отак у тиші, і я вже майже почала дрімати в нього на плечі, коли різкий, настирливий дзвінок у двері змусив мене здригнутись.