Читати книгу - "Скандинавська міфологія"

— Бо я це старанно приховую, — пояснив Локі. — Ой! Щось у спині штрикнуло. Старість — не радість, Ідунн.

Ідунн відкрила свою ясеневу скриньку і простягнула Локі золоте яблуко.

Він з’їв його з великою охотою, проковтнувши навіть насіння, а потім скорчив гримасу.

— Ой, леле, — мовив він. — Я чомусь думав, що у тебе будуть ліпші яблука.

— Таке я чую вперше, — здивувалась Ідунн.

Про її яблука ще ніколи так не озивались. Зазвичай боги говорили лише про те, який неймовірний у них смак і як це чудово — знову почуватись молодим.

— Локі, це яблука богів. Яблука безсмертя.

На Локі це не справило враження.

— Може, й так, — сказав він. — Але якось я бачив у лісі яблука, що були набагато кращими за ці: й на вигляд, і на запах, і на смак. Гадаю, то теж були яблука безсмертя. Мабуть, якогось кращого безсмертя, ніж твоє.

Він спостерігав за тим, як змінювався вираз обличчя Ідунн: спочатку на ньому була недовіра, тоді збентеження, а за ним — занепокоєння.

— Це єдині яблука безсмертя, які є на світі, — відповіла вона.

Локі стенув плечима.

— Я просто розповідаю тобі про те, що бачив.

Він попрямував далі, а Ідунн йшла поряд із ним.

— Де ці яблука? — запитала вона.

— Он там. Не впевнений, що мені вдасться пояснити, як туди дістатись, але я можу провести тебе через ліс. Це недалеко.

Ідунн кивнула.

— Але як ми порівняємо лісові яблука, — сказав Локі, — з тими, що залишились в Асґарді у твоїй ясеневій коробці? Тобто я, звичайно, можу сказати: «Вони значно кращі за твої яблука», а ти відповіси: «Дурниці, Локі, це якісь зморщені дички», але що це нам дасть?

— Ну що ти як маленький, — відповіла Ідунн. — Я візьму свої яблука з собою і ми зможемо все порівняти.

— О, — мовив Локі. — Це гарна ідея. Що ж, тоді ходімо.

Він повів її до лісу. Руки Ідунн міцно стискали ясеневу коробку з яблуками безсмертя.

Вони блукали вже півгодини, й нарешті Ідунн озвалась:

— Локі, мені починає здаватись, що ніяких інших яблук чи яблунь тут немає.

— Мені прикро і неприємно таке чути, — відповів Локі. — Яблуня росте на вершині он того пагорба.

Вони видерлися на вершину пагорба.

— Тут немає яблуні, — сказала Ідунн. — Тільки висока сосна, на якій сидить орел.

— Це орел? — перепитав Локі. — Такий величезний.

Немов почувши їх, орел розправив крила і злетів з верхів’я сосни.

— Я не орел, — промовив він, — а гігант Тьяцці в орлиній подобі, і я прилетів сюди, щоб забрати прекрасну Ідунн. Ти складеш компанію моїй доньці Скаді. І, можливо, зможеш мене покохати. Та хай там як, а в богів Асґарда закінчилися час і безсмертя. Так кажу я! Так каже Тьяцці!

Орел схопив Ідунн однією кігтистою лапою, а ясеневу коробку з яблуками — другою і, здійнявшись у небо над Асґардом, зник.

«То он хто він такий, — сказав Локі подумки. — Я так і знав, що це був не простий орел». І він рушив додому зі слабкою надією на те, що так відразу ніхто не помітить зникнення Ідунн та її яблук, а коли вже її відсутність стане очевидною, то ніхто не зможе пов’язати це із прогулянкою Локі та Ідунн до лісу.

III

— Ти бачив її останнім, — сказав Тор, потираючи кісточки пальців на правиці.

— Ні, не бачив, — заперечив Локі. — 3 чого ти це взяв?

— А ще ти не постарів, як усі інші, — додав Тор.

— Постарів, просто мені щастить, — сказав Локі. — Старість мене прикрашає.

Тор щось буркнув, не вірячи жодному слову Локі. Від рудого кольору його бороди залишилося лише кілька світло-оранжевих волосин, а решта була білосніжною — немов гаряче багаття перетворилося на білий попіл.

— Вдар його ще раз, — мовила Фрейя.

Її волосся було довгим і сивим, а на обличчі з’явилися глибокі старечі зморшки. Вона досі була вродливою, але це була врода літньої жінки, а не золотоволосої діви.

— Він знає, де шукати Ідунн, і знає, де знайти яблука.

Намисто Брісінґамен досі висіло у неї на шиї, але воно було бляклим і тьмяним і більше не світилось.

Одін, батько всіх богів, тримав свою палицю вузлуватими, побитими артритом пальцями, покрученими та жилавими. Його голос, зазвичай гучний і владний, став ламким і скрипучим.

— Не бий його, Торе, — сказав він старечим голосом.

— Бачите? Я знав, що принаймні ви, Боже-отче, будете розсудливим, — зрадів Локі. — Я тут ні до чого! Чому б Ідунн кудись зі мною ходила? Я їй навіть не подобався!

— Не бий його, Торе, — повторив Одін і поглянув на Локі єдиним зрячим оком, яке тепер стало тьмяно-сірим. — Я хочу, щоб він був цілий і неушкоджений, коли його катуватимуть. Боги вже готують вогнища, гострять леза і збирають каміння. Хоч ми й старі, проте досі можемо катувати і вбивати не гірше, ніж у часи молодості, коли яблука Ідунн підтримували у нас життя.

До ніздрів Локі донісся запах розжареного вугілля.

— А якщо… — затнувся він. — Якщо я зможу виправити те, що сталося з Ідунн, і якимось чином поверну її неушкоджену разом із яблуками до Асґарда, ви забудете про тортури і смерть?

— Це твій єдиний шанс вижити, — сказав Одін таким слабким і ламким голосом, що Локі зауважив його подібність до жіночого. — Поверни Ідунн до Асґарда. А з нею і яблука безсмертя.

Локі кивнув.

— Зніміть із мене кайдани, — попросив він. — Я все зроблю. Але мені буде потрібен соколиний плащ Фрейї.

— Мій плащ? — перепитала Фрейя.

— Боюсь, що так.

Фрейя почовгала геть і повернулася з плащем, який вкривало пір’я сокола. З Локі зняли кайдани, і він потягнувся по плаща.

— Не думай, що ти можеш просто полетіти звідси й не вертатись, — сказав Тор і значуще погладив свою сиву бороду. — Може я вже й старий, — продовжив він, — але якщо ти не повернешся, я вистежу тебе, незважаючи на вік, і мій молот принесе тобі смерть, де б ти не сховався. Бо я досі Тор! І я досі сильний!

— Ти досі надзвичайно нестерпний, — відповів Локі. — Краще прибережи сили, бо треба буде викласти гору тирси перед стінами Асґарда. Велетенську гору. Тобі доведеться зрубати купу дерев і настругати з них тонку стружку. Гора вздовж стіни має бути височенною, тож починай уже зараз.

На цих словах Локі щільно закутався в плащ із пір’я, замахав крилами і в подобі сокола злетів у небо, навіть швидше, ніж орел, і зник з очей,