Читати книгу - "Кохання з ароматом кави , Верона Дарк"

Сонце повільно сідало за обрій, кидаючи золотаве світло на мармурову веранду родини Хамдан. Батько Ясмін, Ахмед-бей, сидів навпроти Ельфана та Таміри. Перед ними стояла кава з кардамоном — улюблений напій обох родин. Напруга в повітрі була відчутною, але й бажання порозумітися переважало.

— Ми давно знайомі, — почав Ахмед спокійно. — Наші родини поважають одна одну. І ми обоє хотіли, щоб цей шлюб був союзом честі… Але діти — не машини. Їм не можна наказати бути щасливими.

Таміра обережно кивнула.

— Ми теж бачимо, що між ними є холод. Ми думали — час вилікує це, але...

Ельфан зітхнув важко.

— Наш син упертий. Але ми хочемо для нього добра. Ми не думали, що його серце так глибоко пов’язане з іншою.

— А моя донька кожного вечора плаче, хоч і мовчить перед усіма, — додав Ахмед. — Вона намагається бути гідною дружиною, але я бачу — їй боляче.

Тиша запанувала між ними на мить.

— То що ми можемо зробити? — запитала Таміра. — Як допомогти їм?

Ахмед говорив повільно, зважено:

— Дайте їм простір. Не тисніть. І якщо є шанс — нехай спробують пізнати одне одного без зобов’язань. Як чоловік і жінка, не як зобов’язання. Якщо нічого не вийде — ми маємо мати відвагу прийняти це. Але якщо є іскра — її можна роздмухати у полум’я.

Ельфан нахилив голову.

— Мудрі слова. Ми згодні. Наші діти — не трофеї, а живі люди. Ми зробимо крок назад. Але спробуємо підтримати їх серцем, а не примусом.

Всі троє мовчки випили каву. І цього вечора вперше не вирішували за дітей — а вирішили бути поруч.