Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Дональд хотів би втекти. Він навіть підготувався. Але не очікував, що платформа взуття, в якій ходив Генрі, виявиться настільки високою. Він не втримався. І, опустивши руки, замість того щоб стрибнути — гепнувся.

До його футболки, рук і навіть потилиці миттєво прилипив земляний пил. Від болю на очах Дональда виступили сльози. Це було дуже боляче.

Він лежав і корчився, як жовтий земляний черв’як, миттєво втративши всі фарби обличчя.

— Дональде, — Генрі сів поруч із ним на коліна й обережно поклав його голову собі на коліна. — Навіщо ти ведеш себе гордо на шкоду своєму здоров’ю? Я знаю, що ми не дуже близькі, і що все навалилося одночасно, ти збожеволіваєш, і характер у тебе анікуди, — він забрав пасма волосся, що падали на очі Дональда, помітні навіть під окулярами. — Але зараз я справді не шкодую, що я твій брат. Дай мені час у всьому розібратися, і я подбаю про твої останні дні... — Генрі бурмотів несвязно і навіть налякано. Але він боявся навіть доторкнутися до Дональда. Це було друге падіння за ранок.

І це було набагато болючіше, ніж падати на ліжко.

Коли Дональд перестав хлипати від болю, Генрі підвівся, взявши його на руки.

Більше не опираючись, Дональд сховав своє бліде обличчя у нього на грудях, не маючи сил навіть думати про втечу. Виявилося, що виконання мрії — це лише початок шляху, а не кінець. Це відкриття вразило його.

У математиці кожне рівняння мало своє власне рішення, коли вже й приходити було ні до чого. Коли все скоротилося до нуля чи одиниці.

Але довіритися комусь — це значило стати двійкою: ділити свої рішення на почуття іншої людини. І зараз він поранив і свої почуття, і Генрі. І йому було соромно, і боляче. Але більше — боляче. Спина боліла так, що він ледве стримував сльози.

Після того, як Генрі різко заявив лікарям, що вимагає додаткових аналізів, їм довелося знову провести обстеження Дональда. У нього знову взяли кров, перевірили зріст і вагу, уточнили вік.

— Розшифровка результатів займе деякий час, — втомлено зітхнув лікар. — Але я не думаю, що діагноз зміниться, до того ж пацієнт уже все знає.

— Невже з цим нічого не можна зробити? — Генрі стояв із схрещеними на грудях руками біля лікарняного ліжка, на якому сидів Дональд, намагаючись робити вигляд, що це не про нього говорять.

— Можна, — він потер перенісся. — Один лікар у Нью-Йорку робить операції з видалення селезінки. Гарантія життя після — ще рік, не більше. Але це ризикована операція.

— Навіщо видаляти селезінку, якщо в нього лейкемія?

— А ви думаєте, що у нього просто кров заражена? — Роздратовано запитав лікар.

— Я не знаю, що там заражено! — Він фиркнув, — але навряд чи селезінка.

— А ви копія. Весь у батька! — Рикнув на нього лікар.

— Що?! — Одночасно запитали Генрі й Дональд, який миттєво перестав прикидатися рослиною.

Лікар був літнім чоловіком. Не дивно, що він міг бути знайомий із Манном-старшим. Ледь пригадуючи вчорашній інцидент, Генрі раптом подумав, що цей чоловік дуже схожий на того, хто в їдальні сварився з містером Сінклером.

Вчора чоловік виглядав агресивним, він стискав кулаки й кричав, не слухався наказів. Але був у військовій формі. Тому Генрі спочатку й не впізнав його. Зараз на військову форму був натягнутий щільно застібнутий медичний халат.

— То ви тут старший? — Не збираючись зупинятися, грубо запитав Генрі. — А де ж ви були вчора, коли Дональда оглядали? Ах, так, пригадую, — він почухав скроню вказівним пальцем і викривив усмішку. — Поводили себе недоречно в їдальні. — Він підійшов ближче й почав дихати майже у маківку лікареві. Генрі був на голову вищим за нього, та ще й ширшим. Він справді став здаватися набагато масивнішим, ніж раніше. Кілька днів носіння Дональда на руках — зробили свою справу.

Лікар усміхнувся, але очі залишалися холодними:

— Так просто копія. Геть, — він показав рукою на двері. — Ти не мій пацієнт, щоб я тебе лікував.

— Я тут із братом! — Рикнув він.

— Припини! — Дональд схопив його за руку й підвівся. У повислій тиші він похилив голову, вибачаючись перед лікарем. — Вибачте.

— Нічого. Я продовжу розмову з вами наодинці, без вашого брата. Скажіть йому вийти.

Очі Генрі налилися кров’ю. Він вирвав руку з хватки Дональда. І кинувся на лікаря. Його важкий кулак влупився літньому чоловікові прямо у сонячне сплетіння. Старий не встиг среагувати — задихнувшись від болю й збитого дихання — осів на підлогу.

— Що ти робиш?! — Різкий удар кулака, що прийшовся між лопаток, вразив Генрі. Хіба Дональд не завжди буде на його стороні? — Боже, лікарю, пробачте... — Він оббіг Генрі й сів на коліна перед лікарем. — Манни завжди були божевільними, правда?

— Хіба ти... — перевівши дух, промовив лікар, не відпускаючи грудину, — не один із них? Я хотів допомогти тобі, але... Те, що сталося, неприпустиме. — Він закашлявся.

— Я розумію. — Дональд покірливо нахилив голову. Пасма волосся спали йому на чоло. — Але я не один із Маннів — мене усиновили.

Лікар підняв на нього здивовані очі:

— Справді?

— Так і є.

Він раптом прикусив нижню губу й відвернувся від Дональда:

— Я неправильно поставився до вас. — Ввічливо сказав він. — Атлас казав, що ви брати, але... це навіть брехнею не назвеш... Гм... — Він виглядав збентеженим. Його гнів поступився місцем збентеженню. — Я подбаю про результати ваших аналізів... — Підводячись, додав він і тихо вийшов за двері, більше не висуваючи Генрі претензій.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — Дональд, досі сидячи на колінах, підняв голову й подивився на Генрі. З такого ракурсу, та ще й крізь товсті лінзи окулярів, його очі нагадували величезні холодні сіро-блакитні океани в дощовий похмурий день. У його голосі лунала сталь і різкість. По спині Генрі пробігли мурашки.

— Я... Мені... — Він не зміг швидко знайти виправдання. — Вибач.

— Вибач? Нас просто виженуть звідси. Добиратимемося пішки, без їжі, води й грошей. Ти ж усе лишив у лісі ведмедям. — Спіраючись на лікарняне ліжко, Дональд підвівся сам, не приймаючи незграбної руки Генрі.