Читати книгу - "Тінь гори"

— Тобто ти згоден?

— Згоден — коли-небудь.

— Справді? Ти прийдеш?

— Так і знай. Тепер забирайся і дай мені закінчити.

— Супер! — викрикнув він, пританцьовуючи і витинаючи стегнами.— Я переговорю зі своїм старим, щоб обрати якийсь день цього тижня. Обід або вечеря. Супер!

Він подарував мені останню посмішку і кивнув, а потім зачинив по собі двері.

Я знову підсунув до себе файл — справу нігерійця — і почав окреслювати основні складові його нової особи. У моєму блокноті почало з’являтися набагато приємніше, але абсолютно штучне життя.

Трохи згодом я висунув шухляду, заповнену фотокартками клієнтів, що хотіли отримати нові паспорти: ті, що вціліли, щасливчики, яких не застрелили, не втопили і не ув’язнили при спробі знайти для себе краще життя.

Я не міг відвести погляду від тих облич, які втекли від війни і тортур, а тепер причесані, умиті й умиротворені штучним спокоєм для фотозйомки на паспорт. Колись давно ми блукали вільною землею, прихопивши з собою зображення Бога або короля, щоб безперешкодно пересуватися. Тепер, коли наш світ закритий, ми беремо власні зображення, але при цьому вже ніхто не вільний, як колись.

Загалом же, санджайська компанія завжди була чорна. Чорні гроші. Будь-який чорний ринок на світі — це породження тиранії, воєн або непопулярних законів. Ми фальшували приблизно тридцять-сорок паспортів щомісяця, і найкращі з них продавалися за двадцять п’ять тисяч зелених кожен.

«Сприймай війну, як бізнес,— одного разу порадив мені Санджай, і лиходійство виблискувало в його очах, неначе щойно викарбувана монета,— а бізнес — як війну».

Коли всю підготовчу роботу для виготовлення паспортів поточних клієнтів було завершено, я зібрав усі папки і фото, щоб занести їх на нижній поверх фабрики. Запхав і свого нового паспорта, виготовленого для поїздки на Шрі-Ланку, до центральної шухляди столу. Я усвідомлював, що рано чи пізно буду змушений передати його нашим найкращим майстрам — Крішні та Віллу, які волею випадку були біженцями зі Шрі-Ланки. Але поки що я не був готовий до цієї подорожі.

Крішна й Віллу спали на диванах, поставлених спеціально для них у тихому кутку, подалі від друкарських машин. Фальшувальники зі Шрі-Ланки завжди любили виготовлення нових паспортів як виклик і досить часто працювали цілу ніч, не склепивши очей, щоб устигнути завершити завдання.

Я стояв, слухаючи їхнє хропіння, що звучало іноді в такт, а іноді дисонувало. Часом це нагадувало промислове ревіння: вони співали в унісон, а потім знову розходилися на хрип і важке дихання. Вільні руки лежали з розтуленими долонями, отримуючи благословення від сну.

Двоє інших моїх помічників саме виконували доручення, тому тієї миті на фабриці була тихо. Тож я кілька хвилин стояв посеред хропіння, у цьому мирному місці, заздрячи сплячим.

Вони прибули до Бомбея біженцями. Коли я їх зустрів, вони разом з родинами жили на вулиці, влаштувавши домівку під шматком поліетилену. І хоча співпраця з санджайською компанією добре оплачувалася, що дозволило їм невдовзі переїхати до більш комфортабельного і чистого помешкання неподалік фабрики, вони власноруч створили для себе бездоганні посвідчення, але й досі постійно боялися депортації.

Вони, мабуть, назавжди покинули своїх рідних. Але незважаючи на все те, що вони вже пережили, і як продовжували страждати, ці двоє спали, неначе немовлята — спокійним безтурботним сном.

Я так ніколи не спав. Мені занадто часто снилися кошмарні сни. Я завжди прокидався, намагаючись вирватися з ліжка. Лайза виявила, що найбезпечнішим способом спати зі мною в одному ліжку було міцно мене обійняти та спати всередині того кола, яке намагався розірвати мій сонний розум.

Я залишив купу документів на столі у Крішни і тихо піднявся дерев’яними сходами. Хлопці мали власні ключі, тож я замкнув по собі двері.

Я домовився зустрітися з Лайзою, щоб разом відвідати клініку в нетрищах, а потім пообідати десь. Лайза подружилася з нашим місцевим фармацевтом, який віддав їй коробки з медикаментами. Ліки було упаковано в сумки обабіч мого мотоцикла, і вона попросила мене їх завезти.

Я собі їхав у нещільному обідньому трафіку, бо інколи було достатньо просто повільно кататися на мотоциклі посеред сонячного дня.

У боковому дзеркалі я помітив копа на схожому з моїм мотоциклі. Він підбирався ближче до мене.

Гостроверхий кашкет і револьвер у шкіряній кобурі на боці вказували на його високий ранг. Коп підніс ліву руку і двома витягнутими пальцями вказав на узбіччя.

Я під’їхав до узбіччя. Він обіпер мотоцикл об бічну стійку, потім перекинув ногу через сидіння і повернувся до мене. Його права рука опинилася на кобурі, а двома пальцями лівої руки він провів по горлу. Я заглушив двигуна, залишаючись на мотоциклі.

Я був спокійний. Копи зупиняли мене час до часу, бажаючи потеревенити або отримати хабара. Я завжди тримав купюру в п’ятдесят рупій у кишені сорочки, саме для таких випадків. І я вже до такого звик. Гангстери розуміли мотиви поліцейських: копам замало платили, щоб ризикувати власним життям, тож вони стягували нестачу з громади.

Але щось інше було в очах офіцера. Блиск, темніший за корупцію, мене занепокоїв. Коп розстебнув застібку на кобурі та просунув руку всередину чохла, до руків’я револьвера.

Я встав з мотоцикла. Моя рука почала повільно рухатися до ножів у мене під сорочкою. У ті роки копи в Бомбеї не лише брали хабарі, вони час до часу стріляли в гангстерів.

— На твоєму місці я б не робив цього,— раптом прозвучав спокійний глибокий голос зовсім близько від мене. Я повернувся і побачив трьох чоловіків, що стояли біля мене. Четвертий був за кермом автомобіля, припаркованого позаду них.

— Знаєш,— мовив я, тримаючи руку на ножі під сорочкою,— якби ти був на моєму місці, то напевне так би і зробив.

Чоловік, який до мене забалакав, відвернувся і кивнув поліцейському. Офіцер віддав честь, заліз на свого мотоцикла і поїхав геть.

— Класний трюк,— сказав я, розвертаючись.— Я запам’ятаю, якщо колись втрачу яйця.

— Ти можеш просто зараз втратити свої довбані яйця, гора,— процідив худорлявий чоловік з тоненькими вусами, показуючи лезо ножа, що був у нього в рукаві.

Я поглянув йому в очі. І прочитав там дуже коротку історію страху і ненависті. Я не хотів читати її знову. Ватажок роздратовано підніс руку. Він був кремезним чолов’ягою років сорока і ще тим базікою.

— Якщо не сядеш у машину,— тихо мовив він,— я прострелю тобі коліно.

— А що ти мені прострелиш, якщо я таки сяду в машину?