Читати книгу - "Крістіна"

Я попросив вибачення й пішов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арні, набираючи цифри швидко і впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми років. Я міг би дочекатися, коли закінчиться фільм, але ідея була нездоланно й диявольськи привабливою.

Трубку взяв сам Арні.

— Алло?

— Арні, це Денніс.

— А. Денніс.

Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався.

— Арні? З тобою все в порядку?

— А? Так. Я думав, ти пішов з Розанною в кіно.

— Я з кіно й дзвоню.

— Судячи з усього, фільм не дуже цікавий, — відзначив Арні, досі безбарвним голосом — безбарвним і безрадісним.

— Розанна вважає, що фільм кайфовий.

Я сподівався, що це його розсмішить, але натомість почув лише терплячу вичікувальну тишу.

— Слухай, — сказав я. — Я придумав відповідь.

— Відповідь?

— Так, — сказав я. — І ця відповідь — Лебей.

— Ле… — дивним голосом з високими нотками сказав він… і знову тиша. Яка тепер налякала мене більше, ніж трохи. Я ще його таким ніколи не бачив і не чув.

— Ага, — пробелькотів я. — Лебей. У Лебея є гараж, і мені здається, що цей і сендвіча з дохлим щуром зжере, якщо йому за це дати кругленьку суму. Якщо ти запропонуєш йому, скажімо, шістнадцять-сімнадцять баксів на тиждень…

— Дуже смішно, Деннісе, — його голос тепер був холодний і сповнений ненависті.

— Арні, що…

Він повісив трубку.

Я так і застиг з телефоном у руках, не розуміючи, що, чорт забирай, сталося. Якесь нове западло від його батьків? Чи, може, він повертався до Дарнелла й побачив, що його машину пошкодили ще більше? Чи…

Раптом мене прошив розряд раптової інтуїції — майже певності. Я повісив трубку на важіль і пішов до торгової ятки, спитати, чи є в них сьогоднішня газета. Цукерково-попкорнова дівчина довго копирсалася, поки її знайшла, а потім стояла й лускала пухирі жувальної гумки, поки я прогортав до кінця, де друкують некрологи. Мабуть, вона хотіла простежити, щоб я не утнув із газетою чогось збоченського або, наприклад, не з’їв.

У некрологах не було нічого — принаймні так мені здалося спочатку. А потім я перегорнув сторінку й побачив заголовок. «ЛібертівіллЬСЬКИЙ ВЕТЕРАН ПОМЕР У ВІЦІ 71 РІК». Під ним було фото Роланда Д. Лебея у військовій формі, на двадцять років молодшого й зі значно яснішими очима, ніж в усіх тих випадках, коли ми з Арні його бачили. Некролог був коротким. Смерть спіткала Лебея раптово, в суботнє пообіддя. З родичів залишилися брат Джордж і сестра Марсія. Похорон відбудеться у вівторок о другій годині.

Раптово.

У некрологах завжди пишуть «після тривалої хвороби», «після нетривалої хвороби» чи «раптово». Раптово може означати будь-що: від емболії судин головного мозку до власноруч заподіяної смерті від електричного струму у ванні з водою. Я згадав, що я зробив з Еллі, коли вона була ще зовсім маленькою, практично немовлям, рочків три, не більше. Я перелякав її ледве не на смерть чортиком з табакерки. Старший братик Денніс крутив маленьку ручку, зі скриньки долинали звуки музики. Непогано. Навіть весело. А потім — трах-БАХ! З неї вилітає чувачок з посмішкою на всю мармизу й бридким гачкуватим носом, і мало не вибиває їй око. Захлинаючись від ридань, Еллі побігла шукати маму, а я сидів і зажурено дивився на чортика, який погойдувався туди й назад, знаючи, що на мене майже напевно кричатимуть, знаючи, що я заслуговую, щоб на мене накричали, — бо я розумів, що вона злякається, коли він вискочить отак, з музики, зненацька, з гидким «хлоп!»

Вискочить так раптово.

Я повернув газету й застиг нерухомо, порожнім поглядом дивлячись на плакати, що рекламували «НАСТУПНУ АТРАКЦІЮ» та «СКОРО НА ЕКРАНАХ».

У суботнє пообіддя.

Раптово.

Дивно, як часом усе складається. Моя ідея була в тому, щоб Арні спробував повернути Крістіну туди, де вона стояла раніше; може, заплатити Лебею за місце. А тепер виявилося, що Лебей помер. Власне, він помер того самого дня, коли Арні встряг у пересварку з Бадді Реппертоном — того ж дня, коли Бадді розтрощив Крістіні фару.

Зненацька в голові виникла картинка, що геть не мала під собою раціонального підґрунтя: Бадді Реппертон змахує важелем для домкрата, і тієї ж миті з ока Лебея порскає кров, він спотикається, падає, і раптово, дуже раптово…

«Облиш цю хрінь, — менторським тоном наказав я сам собі. — Просто облиш цю…»

І тут, десь у надрах моєї свідомості, зовсім близько до центру, зашепотів голос: «Їдьмо, здорованю. Покатаймося…» — прошепотів і затих.

Дівчина за прилавком луснула жувальний пухир і сказала:

— Ти пропустиш кінець картини. У кінці там найкраще.

— Ага, дякую.

Я рушив назад до дверей кінотеатру, та потім завернув до фонтанчика з питною водою. У горлі було дуже сухо.

Та перш ніж я встиг напитися, двері відчинилися і з них висипала юрба людей. За їхніми спинами й понад головами на великому екрані бігли кінцеві титри. Розанна вийшла, роззираючись на всі боки, шукаючи мене. Вона ловила на собі багато зацікавлених поглядів і у властивій їй сонній стриманій манері проходила крізь них.

— Ден-Ден, — вона взяла мене за руку. Коли тебе звуть «Ден-Ден», це, напевно, не найгірша річ у світі, буває й гірше — наприклад, коли тобі виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це ніколи не впирало. — Де ти був? Ти пропустив кінець. А кінець…

— …там найкращий, — закінчив я разом з нею. — Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло.

— Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, — сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. — Якщо, звісно, ти хочеш поговорити.

— А кінець був щасливим?

Вона всміхнулася мені. Її очі були широко розплющені, у них застиг приємний і трохи сторопілий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще міцніше притислася до моєї руки.

— Дуже щасливий. Я люблю щасливі кінці, а ти, Ден-Ден?

— Обожнюю.

Може, мені слід було думати про манливу обіцянку, яку дарували її груди, але натомість я зловив себе на тому, що думаю про Арні.

Тієї ночі мені знову наснився сон, тільки в ньому Крістіна була старою — ні, не просто старою, а старезною, страхітливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замість Повішаного — Машина смерті. Щось не