Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Напівзагублений 📚 - Українською

Читати книгу - "Напівзагублений"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Напівзагублений" автора Саллі Грін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:
але не прикутий до стіни. Шукаю Анналізу, та її тут немає. На підлозі чиясь інша постать навколішках. Соул. А біля нього я бачу Волленда навколішках, далі — Джессіку, а біля неї — незнайому мені Ловчиню, а там іще одну Ловчиню. Повно Ловців. Камера набагато просторіша, ніж та, яку я пам’ятаю. Проходжу повз цілий ряд полонених, які стоять навколішках. Усі вони в чорному одязі. Усі на колінах. З опущеними головами. Я маю вбити їх усіх.

Проте цей ряд такий довгий, нескінченний. У мене в руці Феїрборн, та я не можу вбити їх Феїрборном: мені потрібен пістолет. Де пістолет?

— Мені потрібен пістолет.

— Цссс, Натане. Цссс.

— Дайте мені зброю.

— Цить, Натане. Відпочивай.

І знову темрява. Можливо, це означає, що я мертвий. Добре.

Спокій.

Я знову в камері. Не хочу сюди повертатися. Тут холодно. Мені це не подобається. Усі полонені на колінах, руки в них зв’язані за спинами. Я проходжу повз Ловців, їх тут сотні, тисячі, безкінечний ряд тіл. Але тепер у мене в руці пістолет. Я підходжу до першої Ловчині та стріляю їй у потилицю. Її тіло падає, а я вже приставляю дуло пістолета до наступної потилиці. Натискаю гачок. Натискаючи, кажу:

— Помри.

— Помри.

— Помри.

— Тихо, Натане. Це тільки сон. Цссс. Ти в безпеці. З тобою все добре.

І я хочу плакати. Хочу, щоб запала темрява.

— Я не хочу туди повертатися.

— Цссс. Ти в безпеці, Натане.

Габріель. Я хочу йому щось розповісти, але забув, що саме. Пробую поворушити рукою, та вона важка.

— Відпочивай, Натане. Відпочивай.

Я мушу рухатися. Щось робити. Я мушу йти.

— Натане. Відпочивай. Спробуй заспокоїтися.

Я не помер. Я волів би померти. Я не хочу повертатися в ту камеру.

Темно. Я підводжу очі й бачу повний місяць.

— Габріелю?

— Я тут.

— Габріелю.

— Усе гаразд. Ти був хворий. Тепер тобі вже краще.

— Чому я не можу зцілитися?

— Ти зцілюєшся, Натане. Поволі. Було багато отрути. Спеціальна куля. Спробуй заспокоїтися. Будь ласка.

— Я міг би… — сам не певний, що я міг би зробити. Забув.

Небо світлішає.

— Габріелю?

— Так, я тут, — відчуваю порух його руки; наші пальці переплетені.

— Не залишай мене.

Він лагідно кладе руку мені на груди. Відчуваю на шиї його подих, і це добре. І він добрий.

— Тобто ніколи не залишай мене.

— Розумію, Натане. Не залишу.

— Я хотів померти.

Він шепоче:

— А тепер відпочивай. Відпочивай.

Він залишається поруч зі мною, і його дихання дуже приємне.

А згодом я пригадую, що міг зробити. Це легко. Я міг їх усіх убити.

Втомлений

Я прокидаюся і бачу небо. Ясно-блакитне. Крони дерев. Арранове обличчя. Він справжній. Це не сон. Я не в камері. Я не вбивав Ловців. То була лише отрута — гірша, ніж та, якою мене підстрелили в Женеві, але всього лише отрута.

— Намагайся не рухатися, — каже Арран.

— Габріелю?

— Я тут, — і він доторкається до моєї руки. А я усвідомлюю, що мені бракує сил повернути голову.

— Маєш уже кращий вигляд, — каже Арран. — Як почуваєшся?

Я розмірковую над цим і відповідаю:

— Краще. Але ще не дуже добре, — мені навіть говорити важко. — Втомлений.

— Треба перевірити, — Арран обережно знімає мені з живота пов’язку. — Загоюється. Поволеньки. Кулю з тебе витягли, але отрута ще є. Ти мусиш сам її позбутися. Мусиш себе зцілювати. Зможеш?

Я зосереджуюся на зцілюванні. Нічого не відбувається.

— Не вдається, — ледве спромагаюся пробурмотіти.

— Ще вдасться. Ти не розучився; просто тобі ще бракує енергії. Потрібно більше часу на відпочинок.

Арран змащує мої рани на животі та грудях чимось холодним, а тоді перев'язує мене свіжими бинтами. Він каже Габріелю:

— Я дам йому сьогодні ще трохи зілля, щоб він поспав. Нехай менше рухається, — а відтак звертається до мене: — Натане, ти зцілишся. Але май трохи терпцю.

Я заплющую очі. Мені ще ніколи не було так погано. Навіть тоді, коли мене підстрелили в Женеві і я мусив іти пішки до Меркуріїного котеджу, я не почувався настільки паскудно. Та куля теж була зачарована. Ловецька куля. Але ці чари потужніші.

— Хочеш, щоб я до тебе говорив? — запитує Габріель. — Чи краще мовчати?

— Говори.

— Гаразд. Про що мені говорити? Хочеш, розповім тобі, що сталося?

Я ледь-ледь рухаю головою.

— Це так чи ні?

— Так.

— Гаразд. Ну, в тебе стріляла Донна. Виявилося, що вона таки шпигунка. Селія думає, що то була заздалегідь спланована акція — такий собі «троянський кінь». Вони очікували, що ти знайдеш той ловецький табір. Вони знали, що ти візьмеш Донну з собою в табір Альянсу, якщо тебе самого не вб’ють чи не впіймають Ловці. Донна мала долучитися до нас, вкрастися тобі в довір’я та дочекатися нагоди тебе вбити, але такий шанс їй трапився лише тоді, коли ми опинилися в першому таборі. Коли загинула Кірсті, вона забрала її ніж і пістолет. Тоді вирізала зі свого тіла спеціальну кулю, котра була зашита в пластиковій упаковці під шкіру її стегна.

Габріель показує маленьку круглу червонувато-руду кулю.

— Нові чари. Дуже паскудні. Куля, потрапляючи в тіло, немовби сама знає, куди їй далі рухатися. Вона просувалася до твого серця, залишаючи скрізь отруту. Знищуючи твої нутрощі. Селії лише за третьою спробою вдалося її вирізати.

— Гидота!

— Власне. Усіх зацікавила ця куля. Надзвичайно потужні чари. Щось подібне до магії Феїрборна, на думку Селії. Куля прагне вбивати.

Я заплющую очі.

— Усе добре? — хвилюється Габріель.

— Втомлений, — хоча це звучить радше як: «Томмм…».

— Хочеш, щоб я розповідав далі чи волієш відпочити?

— Розповідай, — я ледь ворушу вустами.

Він усміхається.

— Мені подобається такий Натан, спокійний і слухняний.

Я хотів би сказати Габріелю, як мені подобається його слухати і знати, що він поруч. Не знаю, як усе це сформулювати одним простим словом, тож лише ворушу губами:

— Добре.

— І який не лається на мене і не йде геть. Ця ситуація має свої переваги.

Я пробую зобразити усмішку, але я такий утомлений, що мушу заплющити очі. Відчуваю, як Габріель гладить моє чоло.

— Гаразд. На чому я зупинився? На кулі. Схованій у неї в стегні. Тож Донна вирізала цю кулю зі стегна, зарядила нею пістолет і дочекалася тебе. Вона вистрілила тобі в живіт. Зачепила скраю ліву легеню. Намагалася влучити тобі в тіло. Знала, що далі куля зробить усе сама.

Габріель на кілька секунд замовкає.

— А потім почалося божевілля. Вона мала ще й другий пістолет, зі звичайними ловецькими кулями. Влучила в Несбіта. Але поранила його не надто серйозно, лише в руку. Хоч я

1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівзагублений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Напівзагублений"