Читати книгу - "Обитель героїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ваша світлосте!
Цим поспішаю довести до Вашого відома, що Ваш брат Хальдріґ — безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долі власного сина. Втім, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже відомо, що Герман необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак, як близькому родичеві загиблого, а також як обер-квізитору Всевидющого Приказу Вам буде цікаво довідатися про додаткові обставини, що мають стосунок до даної справи…»
— Агов, світлосте!
Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-небудь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа — це занадто навіть для лагідного аскета.
— Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.
У дверях, загородивши весь отвір, а тім’ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні — й такі нетутешні на Чорній половині! — зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…
Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.
— Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…
— Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов’язки Всевидющого Приказу…
Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.
— Даремно, — немов підслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.
Ступив за поріг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речі, гроші й навіть просто слова через поріг вважається поганою прикметою.
— Даремно зобиджаєш, світлість. Є в нас із тобою й наші, і не наші. І лихо є, одне на всіх. Ідеш, чи як?
Він і досі посміхався: спокійно, доброзичливо.
— Як вас кличуть, добродію?
— Це тебе кличуть, світлосте, — бадьоро відрапортував рудий дурень. — Не в’їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай розсольчику спроворить…
— Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, — виразно, по складах, як дитині, роз’яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. — А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
— Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
— Так, я барон. А ти, Коше, хто?
— А я не барон! Нє-а, не барон я, мамою клянуся…
— Слухай, малий, ти мені всю печінку…
— О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, бездумно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомолюпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи.
Перевертень боїться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боїв?! Чи після трагічної загибелі батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нісенітниця! Це псяче плем’я, якщо не брати до уваги спеціально навчених бійців, перевертнів за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розіграна навмисне? Прикинувся, ніби злякався пса-невидимки, вломився, наплів сім коробів гречаної вовни…
Навіщо?!
За часів Конрадової юності, коли він служив молодшим товаришем квізитора Ліпуна, чоловіка суворого, але відхідливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажків зграй, інакше кажучи «вовчих князів» — Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного діда Вайди. Уклінно припадаючи до стоп його величності, ватажки перевертнів благали окреслити для їхніх зграй «рубіж осідлості» з подальшим наданням реттійського громадянства. Довіряють, значить, долі, клянуться у відданості та законослухняності; зобов’язуються, якщо годуватимуть, у ліс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнів. Він взагалі був освіченим монархом: писав вірші, вивчав праці філософів, хотів скасувати страту, але після «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, західна частина Глухої Пущі, Ближні Лугівці та Шнарант, що межує з Фільчиним бором, королівським указом відійшли для розселення осідлих гомолюпусів.
Так їх стали називати на відміну від гомолюпусів диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав і гонів за ліцензією Департаменту Ловитви.
Років за десять, при Едварді II, осідлі гомолюпуси домоглися почесного права служити в армії, а дехто з «вовчих князів» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий під Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смерті», сформований з одноплемінників Мануша. Цей загороджувальний загін понад дві години утримував прорив «олов’яних солдатиків», поки капітан Штернблад не пробився крізь ряди мерців-гвардійців, які не гинули й не здавалися, і не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навіть за мить до загибелі продовжував лити олово у формочки і слати големів у бій.
Капітана його величність особисто розцілували в обидві щоки, а Лекса дістав грамоту на дворянство й заповітний постфікс «Еск.», тобто есквайр.
— Чого ж ти від собак сахаєшся, Кош Малой? Не соромно?
Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розірвав.
— Соромно… — на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум’янець. — Страшенно соромно, світлосте. Та в родині не без виродка. От я і є той виродок…
— Гаразд, ходімо, раз наші чекають. Забалакалися ми з тобою…
Барон сховав заповітний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявності листа — хто б його не підкинув, друг чи ворог — можна було спокійно «вписуватися» в компанію родичів.
Свій серед своїх.
Крокуючи коридором і гордо несучи довірений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобі. На щастя, не тією, у якій був свічник, інакше начувайся.
— О! Макітра дірява! Спасибі, світлосте, забув тобі сказати!
— За що? — не зрозумів барон. — За порятунок від злого собаки?
— Нє-а! Собака цей клятий сам пішов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мій, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в ніжки кланяйся! Хороша людина краща за мішок золота!
У душу обер-квізитора закралася страшна підозра.
— І хто ж ця гарна людина?
— Стряпчий! Такі штуки розповідає — отетеріти! Про молочницю одну… як її?.. A-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смішно…
Підлога під ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насіння
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.