Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

Цього разу на ліжку немає жодних пакунків, жодної записки. Шість гачків із дешевої крамниці побутових дрібниць, — такого ж розміру, як я купую, щоб повісити свої сувеніри, — мов ті мухи, сидять на стінах, котрі давно просять пофарбувати їх. Білі квадрати під гачками роблять довколишній простір на стінах ще сірішим і надають номеру атмосферу місця, з якого колись евакуювали мешканців, місця, де хтось жив, нашвидку полишив його, не маючи часу на збирання речей, зриваючи зі стін сімейні фотографії в дешевих рамках. Мертвий тарган лежить біля крана холодної води на краю раковини, ще один, трохи менший, — біля зливного отвору у ванні.

Я сідаю на помаранчевий килим із шенілу, що вкриває вузьке ліжко, і матрац на ньому різко прогинається. Я ставлю свій портфель біля ноги й не знімаю ручку сумочки з правої руки, натомість притискаю її ближче до тіла, під лікоть, і тримаюся за цю ручку, лівою рукою по діагоналі прикривши груди.

Нарешті лунає телефонний дзвінок. «Знімай свій одяг, — каже він. — У горішній шухляді лежить хустка, зав’яжи нею очі». Великий квадрат — тонка біла бавовна з вузькою облямівкою дрібних рожевих квітів; подарунок на день народження від двох моїх друзів три роки тому — лежить, акуратно складений, у лівому передньому кутку шухляди. Я знімаю свою синю футболку та лляні штани, відчуваючи дискомфорт від процесу перевдягання власноруч.

Двері відчиняються. Він зачиняє їх за собою та притуляється до них, склавши руки. Я відчуваю, як моя усмішка завмирає на обличчі, тане й стрімко зникає. Він робить три кроки до ліжка, різко зриває з мене ковдру та простирадло й дає мені такого ляпаса, що я падаю, розкинувши руки. Я вмить втрачаю розуміння того, що відбувається. «Не плач зараз, — каже він ласкавим, заспокійливим голосом. — Скоро для цього буде багато приводів. Це було доволі просте для тебе завдання».

«Ця кімната огидна, — кажу я. — Я не можу бути тут на самоті, не маючи можливості дивитися». «Ти багато чого не можеш, — каже він. — Маю великі сумніви, що ти здатна зробити бодай що-небудь, коли я стою за дверима». «Я не знала, що ти був…» «Просто зроби це, — каже він. — Я втомився від балачок».

Я складаю хустку й незграбно зав’язую її на потилиці. Він просовує палець між хусткою та моєю бровою, ще два пальці; розв’язує хустку, зав’язує її наново власноруч. Я більше не можу бачити тонесеньку смужку світла з її нижнього краю. Лунає шелест целофану, тихо рветься папір, клацає запальничка, мені до рота кладуть цигарку. Він згинає пальці моєї лівої руки так, аби вони могли тримати маленьку попільничку — на дотик вона скляна. Викуривши дві цигарки, я прочищаю горло, відкриваю рот — аж тут чутно грюкіт у двері. Я чую його кроки по дерев’яній підлозі, звук замка, тихі голоси. Другий такий же глибокий, як і його, але інший за звучанням — жіночий? «Вчасно…» — каже він. Далі я чую якесь нерозбірливе бурмотіння, а відтак «Гаразд, тоді…» та «…Починай зараз».

Упродовж наступних десяти хвилин мене знову вдягають — жінка, тепер я в цьому впевнена: її великі груди труться об мене, я відчуваю їхні тепло й м’якість. У повітрі витає стійкий аромат парфумів, що його я не можу визначити: не докучливий, хоча й солодкий; не задушливий, хоча й із мускусом, який ні з чим не сплутати, і також трохи вербени. У неї довгі нігті, вона нижча за мене, вона нещодавно випила трохи віскі й прополоскала рот «Лаворісом». У неї жорстке волосся, ціла грива; її волосся, як і її груди, постійно торкається моєї шкіри.

Я роблю спробу уявити одяг, який вона вдягає на мене. Трусики маленькі, зроблені з гладенької тканини, їхній край проходить просто над лінією мого лобкового волосся, і трохи свербить. Вона взуває мене в чоботи, що застібаються на блискавку. Нахил, з яким вони підтримують мої стопи, означає одне: у них високі підбори та велика платформа. Вона вдягає мені спідницю через голову, застібає її ззаду. Я торкаюся тканини, беручи її великим та вказівним пальцями: вона прохолодна й слизька, мов пластикове покриття дощовика, — вініл: на мені вінілова спідниця, що закінчується — мої руки висять обабіч — на рівні кінчиків моїх пальців. Наступним іде бюстгальтер. «Нахилися вперед, солоденька, — каже голос курця змовницьким, дівочим тоном. — Зробімо так, аби було найкращим чином». Я нахиляюся, тоді як вона бере мої груди, кожну долонею однієї руки, стискаючи їх до центра, штовхаючи поролонові подушечки вниз і до пахв. Коли вона допомагає мені вирівняти спину, я проводжу пальцями по тому, що виступає з жорсткого мережива: мої груди торкаються одна одної, зазвичай так буває лише в руках чоловіка. Від думки про груди, котрі так екстравагантно лежать у бюстгальтері, я починаю хіхікати. «Чому тобі весело?» — запитує він. «Дивися, — кажу я. — Постав себе на моє місце. Ти в готелі із зав’язаними очима, і хтось незнайомий тобі вдягає на тебе бюстгальтер із пуш-апом, за який у віці від дванадцяти до вісімнадцяти ти ладна була б віддати пару зубів, дарма що мама ніколи б не дозволила тобі його вдягти. Уяви собі це, а тоді скажи мені, якщо тобі не буде смішно». Він каже: «Я розумію тебе».

Тим часом на мене через голову вдягають якусь майку. У неї немає бретельок, вона закінчується на два дюйми вище від моєї талії, а починається там, де мої груди ховає жорстке мереживо. «Вінілова спідниця, — думаю я, — топ, із якого я вивалююся й стирчу, чоботи на платформі — я вдягнена в костюм повії».

У мене немає часу на переосмислення цієї щойно розгаданої загадки. З моїх очей прибирають хустку. Просто перед моїм обличчям у приглушеному північному сяйві мерехтить величезна біла перука в стилі Доллі Партон над густо підведеними очима, блискучими темно-коричневими губами. Я бачу чорний, прозорий топ, низько опущений над великими грудьми в чорному мереживному бюстгальтері; пурпурну вінілову спідницю, що ледве сягає середини стегна, лаковані чоботи