Читати книгу - "Смарагд"

— Ще б трохи полежав, — зустріла у дверях його Маріуца. — Відпочив би від тої служби…

— Я за чотири місяці так належався, що на все життя вистачить, — відповів онук весело.

— За скільки-скільки? — перепитала баба і часто закліпала віями, намагаючись затамувати сльози. — Ану ж, покажи мені свої рани.

— Не треба на них дивитися. — Данило сумно посміхнувся, а потім додав веселіше: — Вони всі уже позаживали.

Після сніданку Маріуца прибрала на столі, помила посуд і сіла біля вікна вишивати.

— Кому це ти вишиваєш? — здивувався онук, роздивляючись узори на білому полотні. — Ти ж раніше й за голку не бралася.

— То раніше, — підняла Маріуца полотно проти вікна і замилувалася роботою. — Раніше діти не давали, а тепер нічого робити, а платять добре.

- І картини вишиваєш чи тільки рушники? — зацікавився Данило.

— Що просять, те й вишиваю. Бува, приносять свої узори, а коли сама придумую. Ось подивися, — любовно погладила розкриту квітку маку, з блакитною росинкою на яскраво-червоному пелюстку. — Правда ж, гарно?

— Не те слово. — Дань захоплено дивився на квітку, яка, ніби жива, цвіла на полотні. — Навчи й мене.

— Таке скажеш, — засміялася Маріуца. — Треба воно тобі…

Але в Данила ніби щось затремтіло всередині — він уже бачив інший мак, що цвів на схилах гір. Пелюстки обривав гарячий вітер, і вони падали на пісок, наче краплі солдатської крові.

— Я теж хочу вишивати. — Недовірливий бабин погляд чомусь дратував, і він кинув сердито: — А що мені тут робити, що?

Стара жінка на те лише здвигнула плечима:

— Хіба я проти — сідай, учися. Я й полотна відріжу грубішого й узори доберу. Чого ти сердишся?

Данилові здалося, що він усе життя хотів вишивати. Щось ніби заспокоювалося в ньому, коли на полотно, один за одним, лягали кострубаті хрестики. Та малюнок, народжений у свідомості, ніяк не хотів оживати на поверхні домотканого полотна. Терпляче виколупував голкою нитки, що не створювали тієї картини, яка жила в ньому.

— Усе не так, — сердився на свої руки, по кілька разів перебирав клубочки з нитками, добираючи потрібні тони, але до вечора на полотні не було жодного хрестика: що вишив — порозплутував. Увечері зачинився у кімнаті, щоб не зустрічатися ні з батьком, ні з мачухою. Не вийшов і вечеряти, хоча Маріуца й наполягала.

Наступного ранку попросив у неї, аби відрізала такого полотна, якого він сам скаже. Довго потім сидів біля вікна, тримаючи в руках шматок білої тканини, а до вечора на ньому була вишита невеличка квіточка, на тонкому погнутому стеблі, схожому більше на колючу дротину з єдиним пелюстком.

— Що це ти понаплутував? — незадоволено оцінила баба його роботу. — Не квітка, а каліка якась, — схаменулася, дивлячись на палицю, що стояла біля стола, навпроти онука, і заплакала. — Невже ж у тому клятому Афганістані покалічили не тільки твої ніжки, а й душечку?

Данило нічого не відповідав, тільки мовчки дивився на квітку.

— Усівся коло старої баби, — не вгавала Маріуца. — Хоч би пішов до хлопців, по селу пройшов, із людьми побачився. Вишивка тобі потрібна, — не могла спинитися, бо відчувала вину не тільки за сказане, а й за той біль, що переживав онук. — Дівчат он скільки женихів виглядають…

Данило взяв палицю, обперся і важко підвівся:

— Не плач. Розголосилася через вишивку. Не така, то й не така. Ще побачимо, у кого буде краща. І справді, треба хлопців провідати, знаєш, як я за селом скучив, — говорив напівжартома, але останнє сказав серйозно, навіть із нотками суму в голосі.

Не знав, до кого з ровесників піти. Розумів, що всі розпитуватимуть про Афганістан, але про війну говорити не хотілося. Серед дівчат не було такої, про яку б подумав небайдуже, хоча тепер хотілося любити, як ніколи раніше. Несподівано побачив, що стоїть перед сільським кладовищем. І сам не знав, чого зайшов сюди. Стояв і дивився на металеві й дерев’яні хрести, поодинокі пам’ятники. Погляд блукав серед могил, нарешті зрозумів, що шукає, але не злякався, лише подумав — жодне місце йому не подобається. Потім здвигнув плечима: «Яка різниця — лежав би, де поклали, лише б у своїй землі». Перед очима спливли інші могили, які доводилося бачити над афганськими дорогами: замість пагорбка землі — навалене каміння, а над ним — гвинтівка з прив’язаним клаптем тканини.

Знову Афганістан. Данило розсердився на себе і пішов попід кладовищем на шлях, що виводив до центру села. Там було все, як і раніше: сільрада, клуб, магазини, колгоспна контора. Під клубом у великій калюжі полоскалися чиїсь качки.

— Дань! — гукнув на нього знайомий голос.

Він обернувся й побачив на східцях магазину Вітьку Марелю, колишнього однокласника. Прізвище хлопця було схоже на прізвисько, а сам він довго ходив у школі мовчазним слухняним школяриком. І тепер невеличкого зросту, худорлявий, як підліток, із довірливими, аж дитячими очима. У Вітька мати померла, а батько одружився з іншою. Малого сина залишив бабусі й забувся про нього. Може, через те Мареля виріс вразливим і чутливим до тих, хто був у цьому світі беззахисним. У лісі мисливці підстрелили вовчицю, а хлопець знайшов. Побачив її вже об’їдену мурахами, а поруч — четверо вовченят, одне з яких було ще живе. Поклав тваринку за пазуху і приніс додому. Баба сердилася, коли він терпляче намагався напоїти вовченя із соски. А потім носив скрізь із собою. Зараз поруч із Вітьком стояв не вовк, а вовчище, з настороженим поглядом. Коли Данило сперся на палку й хотів підійти, вовк загарчав і вишкірив зуби.

— Лорд, заспокойся, — поплескав його по сильному загривку Вітько і сам пішов назустріч Данилу. — Здоров, — простягнув невелику, але загрубілу від роботи долоню. — Повернувся, а я й не чув. Ти що? — подивився співчутливо на палицю. — З Афганістану?

Данило ніколи не дружив із Марелею і ніколи особливо не придивлявся до цього хлопця. А тепер зраділо потиснув руку, кивнув головою:

— Звідти.

Вітько показав очима на палицю і співчутливо запитав:

— Добре зачепило?

— Добре.

— Заходь до мене увечері, а то зараз їхати треба. Заходь, — попросив, мов старого друга, якого довго не бачив, — посидимо, побалакаємо.

Данило кивнув головою, а потім дивився, як Вітько з вовком ішов до трактора, що стояв на протилежному боці вулиці. Звично заліз до кабіни й сів за кермо, за ним заскочив Лорд і вмостився поруч, поважно дивлячись перед собою на дорогу.

«Оце товариш! — захоплено подумав про вовка. — З таким…» — і тут же осікся, згадавши знову про Афганістан.

Ходити було важко, але він змушував себе проходити за день хоча