Читати книгу - "Бібліотека душ"

— А хай вони здорові будуть, хоч їм і ведмідь на вуха наступив, — тихо розсміялася Емма.

Раніше ми бачили, що вони працювали на тому кінці Кіптявої вулиці, де вона виходила до Смердючки, тож розумно було б припустити, що звідти вони і йшли. А це, своєю чергою, означало, що йшли вони в бік мосту. Ми дочекалися, поки чоловіки пройдуть і знову розчиняться в тумані, і тільки потім наважилися вийти на дорогу та піти слідом за ними.

Ми човгали ногами крізь насипи попелу, від якого все вкривалося сажею: краї моїх штанів, Еммині черевики й голі щиколотки, лапи Едисона по всій довжині. Десь віддалік теслярі затягли нову пісню. Їхні голоси дивною луною розлягалися на згарищі. Нас оточували суцільні руїни. Час від часу ми чули різне «ушшш», і одразу ж з-під землі виривався струмінь полум’я. Але жоден не пробився так близько до нас, як перший. Нам щастило, бо підсмажитися живцем тут було б дуже легко.

Раптом зірвався вітер, і в небо полетіла чорна заметіль із попелу й жарин. Ми повідверталися й позатуляли обличчя, намагаючись дихати обережно. Я прикрив рота комірцем сорочки, але це не надто допомогло, і я закашлявся. Емма взяла Едисона на руки, але й сама почала задихатися. Я зірвав із себе куртку й накинув їм на голови. Еммин кашель влігся, і крізь тканину я почув приглушене Едисонове «дякую!».

Нам більш нічого не лишалося, крім стояти, збившись у купку, і чекати, поки втихомириться попільна бура. Стоячи з заплющеними очима, я почув, як неподалік щось ворушиться. Крізь щілину в пальцях визирнув і побачив таке, що, попри все бачене досі в Диявольському Акрі, ледь не підстрибнув від подиву. Вулицею прогулювався чоловік, неспішно і недбало. До рота він притискав носовичок, але поза тим його ніщо не турбувало. Шлях у темряві він прокладав собі без проблем, бо з кожного його ока били потужні промені білого світла.

— Вечір добрий! — гукнув він, повертаючи до мене свої око-промені й торкаючись пальцями капелюха. Я спробував відповісти, але рот наповнився попелом, а разом з ним і очі, а коли я знову їх розплющив, чоловік зник.

Коли вітер уже потроху вщухав, ми кашляли, спльовували й терли очі, аж поки не привели себе до робочого стану. Емма поставила Едисона на землю.

— Якщо не будемо обережні, цей контур уб’є нас ще до того, як це зроблять витвори, — сказав пес. Емма віддала мені куртку, а потім міцно-преміцно обійняла й тримала в обіймах, аж поки повітря не стало чистішим. Вона вміла так оповити мене руками й покласти голову в улоговинку на грудях, що між нами не лишалося жодних проміжків, і я сильно хотів її поцілувати, навіть тут, з ніг до голови вкриту сажею.

Едисон прочистив горло.

— Пробачте, що турбую, але нам дуже треба йти далі.

Ми роз’єдналися, трохи присоромлені, й рушили далі. Невдовзі в тумані попереду проступили бліді фігури. Вони кружляли по вулиці, переходячи від халабуди до халабуди, якими було захаращено узбіччя. Ми завагалися, й стало трохи неспокійно, бо вони могли виявитися ким завгодно. Але іншого шляху вперед не було.

— Підборіддя догори, спини рівно, — сказала Емма. — Постарайтеся прибрати лячного вигляду.

Ми вишикувалися в одну шеренгу й пішли в їхню гущавину. Очі в них бігали, вигляд був дикий. Укриті плямами сажі. Вдягнені в непотріб зі смітника. Я сердито насупився, силкуючись якнайкраще справити враження небезпечного покидька. Вони сахалися від мене, як побиті собаки.

Почались якісь бараки. Низенькі хатини, збиті з вогнестійкого брухту; бляшані дахи не злітали з них тільки завдяки каменюкам і пенькам, на них покладеним. На місці дверей (якщо вони взагалі були) — шматки полотна. Грибковий наріст життя на кістках спаленої цивілізації. Майже непомітний.

По вулиці бігали кури. Біля діри в дорозі, з якої піднімався дим, стояв навколішки чоловік і смажив на пекучому жарі яйця.

— Близько не підходьте, — пробурмотів Едисон. — Вони якісь хворі.

Мені теж так здавалося. Ці люди ходили накульгуючи, погляди в них були тьмяні й неживі. На головах у кількох із них були маски й мішки з грубої тканини з прорізами для очей, немовби вони хотіли сховати обличчя, які пожувала хвороба, чи вповільнити її передавання іншим.

— Хто вони? — спитав я.

— Поняття не маю, — знизала плечима Емма. — І питати не збираюся.

— Я здогадуюся, що їх більше нікуди не пускають, — сказав Едисон. — Недоторканні, переносники чуми, злочинці, чиї злочини такі тяжкі, що їх вважають непрощенними навіть тут, у Диявольському Акрі. Ті, хто врятувався від зашморгу, оселилися тут, на самісінькому дні, на краю суспільства дивних. Їх вигнали вигнанці з вигнанців.

— Якщо це край, — зауважила Емма, — то витвори мусять бути десь неподалік.

— А ви точно впевнені, що ці люди — дивні? — спитав я. Окрім жалюгідності, в них не було нічого унікального. Може, в мені заговорила гординя, проте якось не вірилося, що спільнота дивних, хай навіть деградованих, могла б дозволити собі існувати в такому середньовічному убозтві.

— Не знаю, не цікаво, — відрізала Емма. — Просто йдіть.

Ми посхиляли голови й дивилися просто поперед себе, вдаючи, що нам зовсім не цікаво, в надії, що ці люди відповідатимуть нам тим самим. Більшість трималися подалі, однак знайшлися й такі, що хвостом вчепилися за нами й стали жебракувати.

— Що-небудь, хоч щось. Піпетку, пляшечку, — канючив один, жестами показуючи на свої очі.

— Будь ласочка, — благав інший. — Ми вже багато днів не вживали.

Щоки в них були рябі та вкриті шрамами, наче вони плакали кислотними слізьми. Я без огиди навіть дивитися на них не міг.

— Не знаю, що вам треба, але в нас цього нема, — кишнула на них Емма.

Злидарі відстали й зупинилися на дорозі, витріщаючись на нас недобрими поглядами. А ще один гукнув високим хрипким голосом:

— Гей, ти! Хлопче!

— Не звертай на нього уваги, — пробурмотіла Емма.

Не повертаючи голови, я скоса зиркнув на того, хто гукав. Він сидів навпочіпки, притулившись спиною до стіни, у лахмітті, й тремтячою рукою показував на мене.

— Ти — це він? Хлопець! Ти ж він, га? — Очі йому прикривала пов’язка, і він підняв її, щоб уважніше до мене придивитися. — Та-а-а-а-ак. — Він тихо присвиснув і вищирився в посмішці, оголивши чорні ясна. — Вони тебе ждуть.

— Хто жде?

Мені урвався терпець. Я зупинився перед ним. Емма роздратовано зітхнула.

Посмішка жебрака стала ще ширшою, ще божевільнішою.