Читати книгу - "Бібліотека душ"

— Ждуть чого?

— Ходімо, — сказала Емма. — Ти ж бачиш, він божевільний.

— Велике шоу, велике шоу, — промовив жебрак. Голос у нього то гучнішав, то стихав, наче в ярмаркового закликайла. — Найбільше й найкраще, най-най і останнє! Уже мммммайже тут…

Моїм тілом пробіг дивний холод.

— Я тебе не знаю, а ти, чорт забирай, не знаєш мене. — Розвернувшись, я пішов геть.

— Та чого ж не знаю? Знаю. Ти хлопець, який говорить з порожняками.

Я непорушно застиг на місці. Емма й Едисон подивилися на мене круглими від подиву очима.

Я побіг до жебрака назад.

— Хто ти такий? — закричав я йому в обличчя. — Хто тобі це сказав?

Але він лише сміявся і сміявся у відповідь, і більше я нічого з нього витягти не зміг.

* * *

Довкола нас почав збиратися натовп, тож ми вирішили, що краще буде непомітно здиміти.

— Не озирайся, — попередив Едисон.

— Забудь про нього, — сказала Емма. — Він безумець.

Думаю, ми всі розуміли, що він не просто безумець. Але більше нам не було відомо нічого. Ми швидко крокували в параноїдальній мовчанці, в головах аж роїлося від запитань без відповідей. Про чудернацькі проголошення жебрака ніхто не згадував, і за це я був дуже вдячний своїм супутникам. Я гадки не мав, що вони означають, і був надто втомлений, щоб над цим розмірковувати. А з того, як Емма та Едисон насилу тягли ноги, було зрозуміло, що вони теж потомилися. Однак і про втому ми не говорили. Виснаження було нашим новим ворогом, і називати його на ім’я означало давати йому ще більшу владу над нами.

Ми щосили намагалися роздивитися бодай якісь ознаки моста витворів, бо дорога попереду спускалася в заволочену густим туманом долину. Я подумав, що Лорейн легко могла нам збрехати. Може, й не було ніякого моста. Може, вона відправила нас у цю яму в надії, що її мешканці зжеруть нас живцем. Якби ж ми взяли її з собою, то могли б зараз примусити…

— Он він! — закричав Едисон, і його тіло напнулося стрілою, що вказувала просто вперед.

Ми силкувалися побачити те, що помітив він (навіть в окулярах зір в Едисона був значно гострішим за наш), і через дюжину кроків уже розгледіли, ледь-ледь, як дорога звузилась, а далі дугою вигнулася над якимсь проваллям.

— Міст! — вигукнула Емма.

Ми пустились бігом. Про виснаження всі моментально забули, й наші ноги здіймали над дорогою чорну куряву. Через хвилину, коли ми зупинилися перевести дух, стало краще видно.

Над безоднею висів саван зеленкуватого туману. А за ним невиразно виднілася довга стіна з білого каменю, а ще далі — висока блідо-біла вежа, верхівка якої губилася в низько навислих хмарах.

Ось вона: фортеця витворів. Була в ній якась тривожна невизначеність — вона нагадувала обличчя, з якого стерли всі риси. Розташування теж було якимсь неправильним — велична біла споруда й чисті лінії химерно контрастували зі спаленою пусткою Кіптявої вулиці, неначе посеред битви при Азенкурі раптово виріс заміський торговельний центр. Від самого лише погляду на неї я заряджався острахом і цілеспрямованістю, неначе відчував, як усі розрізнені нитки мого дурненького розсіяного життя сходяться в одній точці, невидимій за тими стінами. Ось де воно було: те, що я повинен був зробити — чи померти, намагаючись. Борг, який я мусив сплатити. Те, до чого були прелюдією всі радості й жахіття, які я пережив дотепер. Коли все, що відбувається, має свою причину, то моя причина чекала на протилежному боці мосту.

Раптом поруч зі мною розсміялася Емма. Я здивовано глянув на неї, і вона притихла.

— Це тут вони ховаються? — ніби пояснюючи свій сміх, спитала вона.

— Здається, так, — відповів Едисон. — Ти знаходиш це смішним?

— Майже все своє життя я ненавиділа й боялася витворів. Усі ці роки, не скажу вже й скільки разів, я уявляла ту мить, коли ми нарешті знайдемо їхнє лігво, їхній барліг. І я очікувала, що це буде як мінімум темний лиховісний замок. Де зі стін сочиться кров. Де є озеро з киплячою олією. Але ні.

— То ти розчарована? — поцікавився я.

— Так, трішки. — Вона з осудом тицьнула пальцем у фортецю. — Невже це й усе, на що вони здатні?

— Я теж розчарований, — сказав Едисон. — Я сподівався, що з собою ми приведемо щонайменше армію. Але, судячи з усього, вона нам не знадобиться.

— Я в цьому сумніваюся, — заспокоїв я його. — На тому боці муру нас може підстерігати що завгодно.

— Тоді ми будемо готові до чого завгодно, — сказала Емма. — Що вони можуть проти нас застосувати з того, чого ми ще не бачили? Ми пережили кулі, бомбардування, напади порожняків… Найголовніше, що ми нарешті тут і, після всіх цих років, коли вони влаштовували засідки на нас, ми нарешті дамо їм бій на їхній території.

— Я не сумніваюся, що вони зараз тремтять від страху, — підштрикнув я.

— Я знайду Коула, — вела далі Емма. — Я його знайду та змушу рюмсати й кликати маму. Я примушу його благати зберегти йому нікчемне життя, а потім зімкну обидві руки в нього на шиї й стискатиму, поки в нього голова не розплавиться.

— Не забігаймо наперед, — попередив я. — Нам ще до них добратися треба, а я певен, що перешкод буде чимало. Там скрізь будуть витвори. І, ймовірно, озброєні вартові.

— А може, навіть порожняки, — докинув Едисон.

— Порожняки точно будуть. — Здавалося, від цієї думки Емма навіть відчула певне радісне хвилювання.

— Я це до того, — сказав я, — що не варто нам штурмувати браму, поки не дізнаємося, що на нас чекає на іншому її боці. Можливо, другого шансу в нас не буде, я не хочу його змарнувати.

— Добре, — неохоче погодилася Емма. — І що ти пропонуєш?

— Треба, щоб Едисон непомітно прокрався всередину. З нас усіх він найменш помітний, малий, тому сховатися зможе практично будь-де, і нюх у нього найкращий. Він може провести рекогносцировку, потім так само таємно прокрастися назад і розказати нам, що дізнався. Ну тобто, якщо він сам не проти.

— А якщо я не повернуся? — поцікавився Едисон.

— Тоді ми підемо слідом за тобою, — відповів я.

Пес ненадовго замислився — та лиш ненадовго.

— Я згоден. За однієї умови.

— Кажи.

— У легендах, які складатимуть на нашу честь після того, як ми здобудемо звитяжну перемогу, я хочу зватися