тримає в руці, демонстративно виставивши її наперед, німецький часопис ШПІҐЕЛЬ, обернений заголовком до тих, хто заходить, але з моїм паном я домовилася тільки про те, що до нього підійде блондинка, одягнена в блакитне весняне пальто, хоча весна іще не настала, та погода міняється з дня на день. Пан із часописом підносить руку, хоча сам не встає, а оскільки більше ніхто на мене не дивиться, він міг би бути тим чоловіком, який виявляв настирність. Так, справді, це він, бо, щось шепоче ламаною німецькою, я розпитую про своїх друзів у Тель-Авіві, у Гайфі, в Єрусалимі, але цей чоловік не знає нікого з моїх знайомих, він сам не з Ізраїлю, хоча був там ще кілька тижнів тому, мав довгу й виснажливу подорож. Я замовляю у пана Адольфа велику каву із молоком, я не питаю: Що Ви від мене хочете, хто Ви такий? де Ви отримали мою адресу? Що привело Вас до Відня? Чоловік цей шепоче: Я із Болгарії. Ваше прізвище взяв із телефонної книги, це була моя остання надія. Столиця Болгарії, здається, Софія, проте цей чоловік — не з Софії, розумію, що не кожен болгарин може жити в Софії, та стосовно Болгарії мені більше нічого не спадає на думку, кажуть, що завдяки йогуртові усі там живуть надзвичайно довго, та мій болгарин не виглядає ані старим, ані молодим, риси обличчя його неможливо запам’ятати, він невпинно тремтить, крутиться в кріслі, хапає себе за ноги. Витягує з папки газетні статті, які повирізував із німецької преси, велику сторінку із ШПІҐЕЛЯ, киває, я маю це прочитати, негайно, зараз і тут, ідеться про конкретну хворобу, morbus Buerger[195], болгарин п’є малу чорну каву, а я мовчки розмішую ложечкою свою велику каву із молоком і швидко читаю, що написано про хворобу Бюрґера, у вирізках — лиш нефахова інформація, однак видно, що morbus цей унікальний і надзвичайно незвиклий; з нетерпінням підводжу погляд, не знаю, чому болгари цікавляться хворобою Бюрґера. Болгарин трохи відсовується разом із кріслом від столика, вказує на свої ноги, це він хворий і на morbus Buerger. Кров ударяє мені у голову, її пронизує шалений біль, це не сон, удар цього разу вдався болгаринові, що я маю робити тепер в кафе Ландман із цим чоловіком та його жаским morbus’oм, що зараз зробив би Маліна, яких би вжив заходів? Болгарин, однак, зберігає цілковитий спокій і каже, що терміново йому мають бути ампутовані обидві ноги, а у Відні у нього закінчились гроші, йому потрібно поїхати до Ітцегьо, де працюють спеціалісти із цього morbus’a. Я курю, мовчу і чекаю, при собі я маю лише двадцять шилінґів, уже минула п’ята година, банки закрились, а morbus тут. За сусіднім столом пан професор Малер, ледве тамуючи гнів, кричить: Прошу рахунок! Пан Франц відгукує радісно: Вже іду! і втікає, а я — вслід за ним. Терміново маю телефонувати. Пан Франц каже: Щось сталося, ласкава пані? Ви, загалом, не до вподоби мені, склянку води для ласкавої пані, Пеппі, та тільки presto[196]! У гардеробі я риюсь в торбинці, але там немає записника з телефонами, шукаю в довіднику номер мого бюро подорожей, pikkolo[197], малий Пеппі, приносить склянку води, я риюсь в торбинці й знаходжу таблетку, яку не можу від надміру хвилювання переламати навпіл, засовую її цілу до рота і запиваю водою, таблетка мені застрягає в горлі, а малий Пеппі волає: Ісус-Марія-і-Йозеф, ласкава пані так кашляє, чи не краще мені покликати пана Франца!.. Однак номер я вже знайшла, телефоную, чекаю й п’ю воду, мене з’єднують далі, пан Сухи є ще в бюро. Пан Сухи повторює педантично й гугняво: Від імені милостивої пані прийде один чужоземець, квиток 1-го класу до Ітцегьо, один напрямок, та ще — готівкою тисячу шилінґів, не терміново, ми залагодимо, з задоволенням, не турбуйтеся, ласкава пані, цілую ручку!
Стою якусь хвилю біля гардеробу й курю, пробігає пан Франц, фалди фрака його розвіваються, він киває мені люб’язно, я люб’язно киваю у відповідь, мені треба іще покурити і зачекати. За кілька хвилин повертаюсь до столика з morbus’oм. Прошу болгарина відразу йти до мого бюро подорожей, потяг відходить за три години, пан Сухи усе залагодить. Гукаю: Прошу рахунок! Пан професор Малер, якому киваю ніяково, дякуючи за те, що пізнав мене, кричить голосніше: Прошу рахунок! Пан Франц пробігає й озивається на ходу: Вже іду! Кладу на столі двадцять шилінґів і даю зрозуміти болгаринові, що рахунок оплачено. Не знаю, що йому побажати, кажу: щасливої Вам дороги!
Іван каже: Ти знову дала себе ошукати.
Але ж Іване!
Маліна каже: Знову ти вклепалася до халепи, і тисяча шилінґів на дорожні витрати! Я на це: Ти ж, звісно, зовсім не такий дріб’язковий, я маю детальніше тобі пояснити, це ж страхітливий morbus.
Маліна відповідає розважливо: без сумніву, пан Сухи телефонував, твій болгарин справді заходив. Бачиш! кажу, якщо він не має morbus’a і не втратить обидві ноги, то це добре, але якщо він усе-таки має його, ми мали допомогти. Маліна каже: Не роби собі клопотів, я вже це якось влаштую.
Ані години довше я не змогла сидіти сьогодні з хворим на лепру в кафе Раймунд[198], хотілось мені відразу зірватися й піти вимити руки, не зі страху перед зараженням, а лиш для того, щоби позбутись думок про лепру, які перейшли на мене через потиск руки, а вдома хотіла промити очі водою з бором, щоб вони могли заспокоїтись після того, як побачили роз’їдене нею обличчя. Та ще перед єдиним цього року польотом, всього на два дні до Мюнхену і назад, бо на довше не можу залишити вже Унґарґассе, замовила я таксі й надто пізно помітила, що водій там без носа, ми вже їхали, бо я легковажно сказала: Швехат, аеропорт! і зауважила це лиш тоді, коли він обернувся до мене, щоб запитати, чи можна йому курити, отак, без носа, я їхала аж до Швехата[199] і лиш там з валізкою вийшла. Та в залі я передумала й попросила політ мій анулювати, після чого відразу ж поїхала іншим таксі у зворотному напрямку. Увечері Маліна був здивований, чому це я вдома, замість того, щоб бути в Мюнхені. Я не могла летіти, то була погана прикмета: справді, літак цей не долетів до Мюнхену, а приземлився з запізненням та попсутим шасі в нюрнберзькім аеропорту. Я не знаю, чому
