Читати книгу - "Острів Дума"

— Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

— Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. — Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь — суцільна брехня. — Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

— Можна я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

— Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...

— Я хочу саме цю, — сказала вона. — Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й скажеш — «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка — хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. — Вона рішуче кивнула. — Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

— Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...

— Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

— Гаразд — «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

— Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?

— Ти завжди нею була, — відповів я. — Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

— Так, а тобі?

— Теж, — збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

— 16 —

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

— Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, — вимагала вона.

— Слухаюсь, — посміхнувся я.

— І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

— Ну...

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

— Краще пообіцяй, бо інакше.

І тому що вона говорила це цілком серйозно — про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами — я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

— Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

— Авжеж, розумію, — погодився я. Ілса продовжила, ніби й не чула.

— Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота — відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

— У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.

— Рейс №559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, — продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

— Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

— Мені ще треба тобі щось сказати. Я прикрився моєю єдиною рукою.

— Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

— Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

— Хіба від цього могла бути якась користь?

— Ні.

— Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.

Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.

— Лінні також підключиться... але тому, що я тут випередила її. Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її волосся — ніжний дух шампуні й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв відсторонь.

— Дбай про нього, Джеку. Він слухняний.

Між ними не виникла закоханість — тут без перемін, мучачо — але він подарував їй теплу посмішку.

— Буду намагатися.

— А ще він пообіцяв мені знайти експерта для своїх картин. Ти свідок, Джеку.

Той знову посміхнувся й кивнув.

— Добре. — Вона ще раз мене поцілувала, цього разу в кінчик носа. — На все добре, батьку. Виздоровлюйте. — Відтак вона, вся обвішана торбами, бадьористо ступила до дверей. Наостанок обернулася. — І купи нарешті собі фарби!

— Куплю! — гукнув я у відповідь, проте не певен чи вона почула; у Флориді автоматичні двері зачиняються вмить, тут економлять кондиціоноване повітря. Для мене все в навколишньому світі затуманилося, заблищало; мені задеренчало в скронях і гостро зачесалося в носі. Я нахилив голову, швидко великим й вказівним пальцями змахнувши сльози з очей, тоді як Джек вдав, ніби роздивляється щось таке цікаве в небесах. Просилося якесь слово, якого я не міг ухопити. Спершу спало на думку жуйка, потім журавка.

Хай мине час, не скаженій зараз, скажи собі, що ти можеш це зробити, і слова з’являться самі собою. Іноді вони вже непотрібні, але все одно приходять. Те слово було журба.

Джек промовив:

— Ви почекаєте, поки я підгоню машину чи...

— Ні, краще прогуляюся, — я обхопив пальцями держак