Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Однак у Сполучених Штатах профспілки, а найпотужніше «Американська федерація праці», підтримали запровадження бойкоту. Невдовзі вони досягли успіху. Закон США про тарифи 1930 року проголошував, що «всі товари, видобуті, вироблені чи виготовлені… працею в’язнів і/або примусовою працею… не допускаються у жодний порт Сполучених Штатів»[268]. На підставі цього закону Міністерство фінансів США заборонило імпорт радянської деревини і сірників.

Хоча Державний департамент США не підтримав заборони, яка тривала всього тиждень, дискусія з цієї проблеми тривала[269]. У січні 1931 року постійна бюджетна комісія палати представників Конгресу США провела засідання для обговорення законопроектів, «пов’язаних із заборонними заходами щодо товарів, вироблених із застосуванням праці в’язнів у Росії»[270]. 18, 19 та 20 травня лондонська «Таймс» надрукувала серію дивовижно докладних статей, присвячених темі примусової праці в Радянському Союзі. Ця серія публікацій закінчувалася редакційним матеріалом, що засуджував нещодавнє рішення британського уряду про дипломатичне визнання Радянського Союзу. Надання грошових позик Росії, писав автор редакційної статті, дасть «більше влади у руки тим, чиї дії недвозначно спрямовані на його [британського уряду] повалення і знищення Британської імперії».

Радянський режим поставився до загрози бойкоту справді дуже серйозно: було вжито низку заходів з метою йому запобігти і, таким чином, не допустити припинення припливу в країну твердої валюти. Деякі з цих заходів мали косметичний характер: наприклад, комісія Янсона вилучила термін «концлагерь» з усіх остаточних варіантів своїх публічних документів. З 7 квітня 1930 року в усіх офіційних документах радянські концентраційні табори називаються «исправительно-трудовые лагеря» (ИТЛ) — виправно-трудові табори. Жоден інший термін не вживатиметься[271].

На низовому рівні табірне начальство вживало інших косметичних заходів, особливо це стосується лісової промисловості. В один момент ОГПУ змінило свою угоду з підприємством «Кареллес», карельським лісовим концерном, таким чином, щоб складалося враження, що в’язні на роботах більше не використовуються. У той час 12 900 в’язнів було формально «переведено» з таборів ОГПУ. Насправді вони продовжували працювати, однак їхня присутність маскувалася бюрократичними вивертами[272]. І знову головною турботою радянського керівництва виявилася видимість, а не дійсність.

В інших місцях в’язнів у лісозаготівельних таборах справді заміняли вільними працівниками — чи, частіше, висланими «поселенцями», куркулями, які мали вибору не більше за в’язнів[273]. За свідченнями мемуаристів, такі зміни іноді відбувалися за один день. Фінський підприємець Георг Кітчін, який провів у таборах ОГПУ чотири роки і був звільнений через втручання уряду Фінляндії, пише, що перед самим приїздом іноземної делегації «було отримано таємну шифровану телеграму з московського центру, в якій нам наказувалося протягом трьох днів повністю ліквідувати табір і зробити це так, щоб не залишилося жодних слідів… на всі пункти, де велися роботи, було розіслано телеграми з наказом зупинити діяльність протягом 24 годин, зібрати в’язнів в евакуаційних центрах, знищити ознаки виправних таборів, такі як огорожа з колючим дротом, караульні вежі і табірні покажчики; усім посадовим особам наказувалося перевдягтися в цивільне, роззброїти охоронців і чекати подальших вказівок».

Кітчіна разом з кількома тисячами інших в’язнів колонами повели з лісу. На його переконання, під час цієї та інших несподіваних евакуацій загинуло понад 1300 в’язнів[274].

У березні 1931 року Молотов, тодішній голова Ради народних комісарів, уже був впевнений у тому, що в’язнів у радянській лісовій промисловості більше не залишилося — чи принаймні видимих в’язнів. Він запросив усіх зацікавлених іноземців приїхати і подивитися самим[275]. Кілька таких іноземців уже там побували; в архівах Комуністичної партії Карелії відзначено приїзд 1929 року двох американських журналістів, «товариша Дюранта і товариша Вульфа», американських кореспондентів радянського агентства новин ТАРС і дописувачів «радикальних газет». Їх вітали виконанням гімну трудящих «Інтернаціонал», а товариш Вульф пообіцяв «розповісти робітникам Америки, як робітники Радянського Союзу живуть і творять нове життя»[276]. Такі заздалегідь підготовані відвідини відбуватимуться і в майбутньому.

Незважаючи на те що виступи за запровадження бойкоту 1931 року припинилися, західна кампанія проти рабської праці у Радянському Союзі не була повністю безрезультатною: навіть у сталінські часи Радянський Союз звертав (і звертатиме завжди) велику увагу на свій образ за кордоном. Дехто, як-от історик Майкл Джейкобсон, сьогодні гадають, що загроза бойкоту відіграла важливу роль в іншій — масштабнішій — зміні у політиці. Лісова промисловість, що потребує значного застосування некваліфікованої праці, являла собою ідеальне поле використання в’язнів. Однак експорт деревини був для Радянського Союзу одним із головних джерел надходження валюти, і його не можна було ставити під загрозу нового бойкоту. В’язнів потрібно було послати кудись ще — бажано туди, де їх присутність схвалюватиметься, а не приховуватиметься. Браку в можливостях не відчувалося, але одна з таких можливостей приваблювала Сталіна більше за інші: будівництво великого каналу від Білого до Балтійського моря, по землях, на яких переважав чистий граніт.

У контексті тієї епохи Біломорський канал — або коротше Біломорканал чи Біломор — не був чимось унікальним. На момент початку будівництва в Радянському Союзі вже розпочалася реалізація кількох подібних своєю грандіозністю і затратністю праці проектів; це, зокрема, найбільший у світі сталеливарний завод у Магнітогорську, нові великі тракторні й автомобільні заводи та нові великі «соціалістичні міста», закладені посеред боліт. Незважаючи на це, Біломорський канал виділяється навіть серед інших проявів гігантоманії 1930-х років.

По-перше, канал являв собою — і про це багато хто в Росії знав — втілення дуже давньої мрії. Перші плани побудови такого каналу розроблялися ще у XVIII столітті, коли царські купці шукали нового шляху для своїх навантажених лісом і корисними копалинами кораблів з холодних вод Білого моря до торгових портів Балтики — так, щоб не потрібно було 370 миль плисти Північним Льодовитим океаном вздовж довгого берега Норвегії[277].

Також це був вкрай — до нестримності — амбітний проект, що почасти і пояснює, чому ніхто не брався за нього раніше. Для побудови каналу потрібно було прокопати 141 милю, звести п’ять гребель і 19 шлюзів. Радянські плановики мали намір побудувати його, використовуючи якнайпримітивнішу техніку, в доіндустріальному північному районі, в якому ніколи не проводилося належних геологічних зйомок і який був, за словами Максима Горького, «гідрологічною terra incognita»[278]. Однак саме в цьому, можливо, і полягало те, що так приваблювало Сталіна. Він прагнув технічного тріумфу — якого так і не зміг добитися старий