Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Митькозавр iз Юрківки 📚 - Українською

Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Митькозавр iз Юрківки" автора Ярослав Михайлович Стельмах. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 58
Перейти на сторінку:
я йому. – Дай послухать.

– Табір наш, – продовжував Сергій Анатолійович, – тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

– Ну от, – знову заскиглив акордеоніст. – Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

– А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

– А це що, обов’язково – дзю-до? – запитав акордеоніст.

– Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

– …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, – чую я поруч шепіт.

– Слухай! Ти замовкнеш нарешті? – не стерпів Митько. – Навіщо тоді було сюди їхати?

– А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, – каже, – Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

– То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? – підступив до нього Митько.

– Та ні… – закліпав той очима.

– А з ним тобі погано? – тицьнув Митько пальцем у мене.

– Я не зна… До-обре…

– Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

– Та я ж нічого… Я задоволений… – мовив несміливо Славусик і замовк.

– А тепер, – сказав Сергій Анатолійович, – я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. – До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

– Здрастуйте! – посміхнулась вожата.

– Здрастуйте!!! – заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

– Це що за дикунство? – сказала вона. – Хто вас учив так вітатися із старшими?

– Ну, я пішов, – бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. – А ви тут познайомтеся поки… – І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

– Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. – І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, – так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, – дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, – правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями – на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім – я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

– Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну – ви візьмете дошку, бібікну вдруге – опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ще дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

– Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу – акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

– Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

– Ти краще не чіпай, – остеріг я його.

Але він не послухався.

– Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку – будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича – він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався – ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав:

– Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

– Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

– Мої діти!

Прибіг і шофер.

– Гнати, – кричить, – таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

– Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:

– От іменно! – каже. – От іменно!

– Зараз же їх назад у місто відвезете! – начальник табору докидає. – Поки вони все тут не потрощили.

– Щоб я їх до себе в машину посадив? – шофер йому. – Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

– І дзвонив же я у місто! – начальник табору бідкається. – Та на тобі – привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і

1 ... 28 29 30 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр iз Юрківки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Митькозавр iз Юрківки"