Читати книгу - "Ностальгiя"

Заплутуючись у травах, Микола десь зачепив лугову м’яту, і вона так запахла, так дихнула на нього холодною духмяністю, що захотілося впасти лицем до землі і вбирати у себе її цілющий крутий дух.

Але найбільше вабили «вікна» — невеличкі темні плеса поміж очеретами довкола острова, передчуття підказувало, що на дні тих «вікон» стоїть сита риба, і часом навіть чулося соковите цмокання — вона присмоктувалася до водоростей, до молодих пагонів очерету, його солодких і м’ясистих прикоренів.

Не треба було якоритись, човен добре стояв у прибережних заростях, і Микола, вкоротивши волосінь, щоб зручніше ціляти у «вікно» (зачепиш гачком за кугу або латаття — вважай, пропав), наживив лугового синюватого черв’яка, лінивого, але тугого, й закинув вудку. Вдало, якраз на ту чорну місцину, куди й хотів, — дно тут було з чорного, мов сажа, мулу, через те й прозора вода здавалась такою.

Ранок видався теплий, повитий серпанком, який дедалі густішав, і вгорі збиралися м’які хмари — ось-ось мав піти дощ, але Микола не втікав, знав, що це ненадовго, дощик буде ріденький і лагідний. Ще мама колись казала: якщо дощ зранку, то бери дранку та їдь у поле. А коли дощ з півдня, то це аж до рання, сиди вдома. Як там вона, його мама? Так і не зміг поїхати. Їхні краї зачепило добре, проте люди живуть своїми одвічними клопотами — порають городи, пасуть і доять корів, радіють, що пишно цвітуть сади, журяться, що немає дощів… І яке їм діло до прогнозів, що теперішнє бездощів’я буцім на користь, бо тоді земля не вбирає радіаційний пил; що їм до цих гадань і втішань, якщо вони тисячоліттями звикли ждати дощу тоді, коли просить земля, їхня земля-годувальниця, яку і вони не проміняють на жоден обіцяний рай.

Микола напнув на голову брезентового лейбика, дощові краплі зашаруділи об нього, зашелестіли в очеретах, забрунькали об воду, і «вікно» стало рябим. У губах погасла сигарета, кажуть, коли сигарета гасне сама, то про тебе хтось згадує. Хто?..

Дощик, як і гадалося, виявився курячим, освіжив повітря і втомився, однак, мабуть, ще збирався на силі, щоб згодом пролитися знов. «Вікно» стало чистим, і тут червона гусяча пір’їна дрібно затремтіла, затанцювала на місці, потім поволі схилилася навскоси і так само поволі пішла у зарості. Микола підсік, відчув пружну вагу, і тепер треба було не пустити рибину в очерет (заплута й порве), проте й не брати нахрапом, бо зірветься. Він поморив її і став підводити до човна, ще трохи, ще, і нарешті підхопив у підсаку, — мабуть, правильніше казав Сергій: підхватець, — підхопив темно-зеленого красеня. Це був чималий лин, Миколі здавалося, що затягне до кіла (хоч ваги завжди показують менше), але справа не в грамах — красивішої риби він ще не бачив. Золоті, фіолетові, оливкові кольори вигравали на линові, лусочка дрібненька, непомітна, тіло округле, в’юнке, пружинисте, і незрозуміло, чому цю рибу називають лінивою, коли вона така дужа. Вірмени, здається, кажуть на неї «тсугна», але що таке «тсугна»? Лин — бо линяє, ось на долоні синюватий слиз, хоча й це ще не вгадано, мабуть, щось глибше й мудріше заховане у ядрі цього чарівного слова. Тсугна. Стугна. Наша річка, лиш переставлено місцями дві літери. Може, ще київські князі частували вірменських гостей линами зі Стугни і ті назвали рибу таємничим іменем річки?

Мабуть, так воно і було, хоч нині у Стугні немає линів. І в Дніпрі не попадаються, і в Ірпені. Хоча той-таки Леонід Павлович Сабанєєв згадує, що, за свідченням професора Кесслера, на річці Ірпінь, неподалік Києва, 1857 року спіймано рекордного лина — близько аршина завдовжки і вагою вісімнадцять з половиною фунтів. Майже вісім кілограмів затяг цей порослий мохом гігант!

А тут, у цій річці, бач, збереглися, що то воно, коли далі від цивілізації і науково-технічного прогресу. До одинадцятої години він упіймав ще сім линків, правда, трохи менших, але таких же оливково-золотих і впертих, був би узяв ще більше, та все-таки кілька разів зачіпав гачка за водорості, обривав волосінь, і доводилося заново ладнати снасть.

Саме тут, біля острова, і сталося те, неймовірне, про що потім Микола кому не розповідав, ніхто не йняв віри, все це скидалося на красиву вигадку і суперечило здоровому глуздові, однак воно було, насправді було ще більше і таємничіше, ніж він міг будь-кому розповісти.

Почалося з гучного сплеску, так ніби хтось щосили вдарив по воді праником, Микола глянув туди, звідки покотилися виляски, побачив на широкому, метрів за тридцять від острова, кола і здогадався, що то гуляє короп, князь українських річок, сазан або САМ, як шанобливо його називають завзяті рибалки. Полювання на цього велета пробуджує у них солодкий, часом аж хворобливий дрож, й оскільки Микола і себе відносив до таких, то і в нього на короп’ячий сплеск тенькнуло серце, а коли за другим разом майже на тому самому місці викинулося щось ніби вилите з червоної міді, завдовжки з аршин, завбільшки з отого лина, виловленого в Ірпені майже сто тридцять років тому, то Микола взагалі втратив спокій.

Увечері розповідав про це Сергієві. З Сергієм вони здружилися душа в душу, Петрусь, той взагалі, можна сказати, жив у Сергія, цілими днями гасав з його дітлашками (однаково глядіти, що двох, що п’ятьох, як каже Говік), їв з ними, спав, Оля його обпирала, купала, причісувала, перевдягала, як і своїх, і Петрусь казав, що ніколи нікуди не поїде від Ванька і Наталі, житиме з ними, аж поки виросте, потім, звичайно, одружиться з Наталею й повезе її до Києва в зоопарк. Про маму згадував рідко, але часом Микола помічав на його личку якусь недитячу задуму, і тоді йому здавалося, що думає Петрусь саме про матір, може, й не думає, а так собі журиться, навіть не усвідомлюючи свого смутку. Такої миті він нагадував Миколі маленьке левенятко, яке лежить у клітці, поклавши на лапки голівку (у Стаха є такий малюнок), лежить і сумує за волею, за роздоллям, хоч ніколи не знало, що таке воля й роздолля. Мабуть, то найкраща Стахова робота, принаймні досить однієї такої картини, щоб вважатись художником.

Отож увечері Микола розповідав Сергієві про короп’ячі сплески, сиділи вони, уже за традицією, біля багаття на Стаховому подвір’ї, Сергій прихопив з