Читати книгу - "Урізька готика"

розсипався і не розтікся, аби не змістився убік. Хтось мусить наглядати, аби люди й звірята додержувались Закону. Якби того не було, то дерева виростали б до неба, а пташки гинули взимку від холоду й голоду, і люди би не спали вночі. Усе летіло би кудись у прірву, доки світ не спустів би до краю. Однак Закон стримував усіх: рослин, щоб досягали потрібного росту, пташок, аби відлітали у вирій, звірів, щоб спали в норах. А людська дитина мусила рятуватись від негоди рухом, вигадуючи собі забави. І посилаючи її на вітер і дощ, батьки відучували її від розкоші. Хто не пас корови — не пив молока, не їв сиру, хоча й не мерзнув.

Орко тепер міг спати довше, бо корови вже не мали. Їли бульбу, змащену олієм[172]. Але тепер у неділю не було кому зварити їм пирогів, то їх принесла сусідка. Батько з сином знали, що так довго не буде, що їх жаліють, бо стратили Орисю, але хлопець утішився. Петро сказав:

— Лиши мені трохи. З’їм, як прийдемо з церкви.

Орко зітхнув. Пироги вже схолонули в непаленій хаті. Він з’їв небагато. Мама варила ліпші, біліші. Може, тато подумав те саме. Орко дивився на нього зі страхом: який блідий, аж очі позападалися….

— Ви би, тату, поїли. Може, єгомость не буде мати часу вас висповідати…

- Єгомость вчора мав гостя. Нині він знайде для мене час, — з притиском мовив Петро. — Збирайся і йдемо. Після служби або замкнися в хаті, або йди до хлопців. Чув?

«Та що з ним таке? — здивувався Орко. — Ніби я мала дитина…» Нічого не сказав, бо думав, що тато переживає, бо він оден[173] лишився у нього. Був певний, що се йому перейде. Ще не знати, чи знайде для себе роботу, і чи возьме Орка з собою. Коби[174] до міста! Орко бував у Самборі з татом, але ніколи вони не заходили в жоден з тих височезних домів з такими пишними дверима, як царські врата у церкві. Він знав, що ніколи не буде паном, бо на те треба дуже довго вчитися, або знайти скарб, та все одно інше життя його цікавило. У свої неповних п’ятнадцять літ він готовий був прийняти долю: бути коло тата, робити коло землі, як тато, потім оженитися… Мало, чого він хоче насправді! Тата не можна лишити самого. Досить йому було уявити одинокого тата, як на очі наверталися сльози. То нічого, що не мав ще великої сили робити: з часом те прийде.

Коли вийшли надвір, сонце глянуло їм просто в очі, і це було неприємно. Орко не любив стояти проти сонця. Від того починала боліти голова, а між брови ніби хтось забивав цвяха. Цієї неділі правилося в долішній церкві. На низу високої дзвіниці були відчинені двері. Малим Орко завжди порвався збігти вузькими сходами на сам верх і потриматися за грубі шнури від дзвонів. Тепер дзвонив паламар, бо Юзьо-дзвонар умер торік. Юзьо вмів дзвонити, а паламар робить те як-небудь, аби лиш називалося, що дзвонить. Коли Юзьо дзвонив, було чути аж в Горішній Дубині, аж в селі Лопушна. Казали самі лопушанські люди. Дзвони ті самі, але треба вміти в них вдарити, щоб поцілити в саме серце… Юзьо дзвонив довго: не для того, щоб почули, і знали, що треба йти на службу, або хтось вмер, а щоб люди тішились. І Юзьо ніколи не проганяв дітей, хіба просив, аби лізли на дзвіницю помаленьку, бо низ був вистелений кам’яними плитами. Посередині стояла скринька з недогарками свічок, схожа на труну, і менші діти боялися близько до неї підходити. По кутах стояли хоругви, старі знищені образи, хрести для хресних ходів. Дзвіниця — ніби маленька церква, куди вільно заходити лиш дітям і тим, хто там служить. Небіжчик Юзьо любив оповідати про дзвіницю, як мав, звісно, добрий гумор.

— Видите тоту крокву? Там мало би бути ім’я майстра, що будував дзвіницю. Знаєте, що з ним сталося?

— Розкажіть, вуйку, — просили діти, хоч знали сю історію, але все одно хотіли послухати.

— Видите, що то дуже висока дзвіниця. Такої більше нема, тільки муровані бувають вищі… Той майстер, розказував мені тато, царство йому небесне, знався на ворожбі. Раз сидів на самій горі й щось там робив, і увидів фіру. Він узяв і загнав сокиру в оте місце, звідсии не видно. І коні стали, ані руш! Фірман і так до них, і сяк, але коні не рушаються з місця, ніби щось їх не пускає. Тоді хтось порадив фірману піти до корчми, купити фляшку[175] пива й розбити її об дишло. Той так і зробив. Як тільки фляшка розбилась, майстер упав із дзвіниці й розбився на смерть, не вспів[176] увінчати дзвіницю хрестом.

Юзьо теж умер наглою смертю. Вертався від сестри вночі й упав з кладки у воду. Зачепився одежею за корч і захлинувся.

Тепер Орко був уже великий і пішов просто до самої церкви. Було не дуже приємно, бо люди на них з татом зглядалися, намагаючись вивідати, наскільки глибокий їхній жаль за Орисею. Читали по лиці, бо серця не могли бачити.

Петро дивився на отця Антонія й благав очима, щоб єгомость його помітив і згадав, що мають поговорити між собою. Як же Петро хотів цього! Гадав, що за ніч страх його минеться, але збудився ще з більшим тягарем на душі. Як тільки хор зачав співати, у його вухах почав бриніти інший спів, і він почув себе страшним грішником. Ноги почали під ним трястися, і він через силу міг підняти руку, аби перехреститися. Скоса зиркнув на Орка й трохи опам’ятався. Не зміг вийти з церкви посеред відправи, хіба що винесли би його звідти неживого. Тремтіло золоте полум’я свічок, очі святих були звернені на Петра. Хто дивився просто в очі, хто звіддалік — о, вони, святі мученики, знали, що з ним діється!. І Бог знав. Колись єгомость казав: «Не думайте, що Бог награждає багатством. Маєте стілько, кілько потребуєте. А якщо Господь щось забирає, то згадайте собі святих мучеників, згадайте праведного Йова, що стратив окрім маєтку, ще й родину. Їм було незмірно тяжче, ніж вам.» На якусь хвилю Петро навіть повірив, що у тім, що сталося з його родиною, він не винен, і що кожний з присутніх тут людей зазнав якоїсь страти. Он Стефан поховав трьох діточок, а в Гриня вмерла